=16=

- Добре, - кивнула я. - Тоді попросіть Варвара мене відпустити. Я з радістю повернуся додому і більше ніколи тут не з'явлюся.

Жінка насупилася. Її красиві брови миттєво вигнулися. Здається, вона зовсім не очікувала від мене такої відповіді.

- Хочеш сказати, він сам тебе привіз? - примружилася з недовірою.

- Так, інакше б мене тут уже давно не було.

- І я маю тобі повірити?

- Самі вирішуйте.

- Ти навіть уявити не можеш, скільки дівок крутиться навколо Варвара. Але він щоразу повертається до мене. Тож нерозумно сподіватися, ніби...

- Я сподіваюся тільки виїхати звідси, - обірвала її. - Якнайшвидше.

І тут у мене виникла ідея.

- Допоможете? - тихо запитала я. - Вам не подобається, коли поруч із Варваром якісь дівчата, а я не шукаю жодних стосунків із ним. Ви ж напевно давно тут живете. Знаєте, як звідси непомітно вислизнути?

- Ти й справді хочеш утекти? - з явною підозрою запитала вона.

- Так, дуже сильно.

Зізналася чесно. Мабуть, моя щирість відчувалася в сказаних словах. І незнайомка наче замислилася над моєю пропозицією.

- Звідси ніхто не втече без відома Варвара, - нарешті, вимовила вона. - Але я поміркую над тим, що можна зробити. Отже, ти й справді готова звідси зникнути?

- За першої ж нагоди.

- Добре, - кивнула вона.

І здається, змінила гнів на милість.

- Що ти тут робиш, Мадіна? - прогримів голос Варвара, змушуючи нас обох здригнутися від несподіванки.

Тільки б він нічого не чув...

- Зайшла провідати гостю, - солодко проспівала жінка і широко посміхнулася, повернувшись обличчям до свого чоловіка.

Вона за секунду перетворилася на іншу людину. Мала такий вигляд, немов і справді про мене сильно турбувалася.

- Раптом їй що-небудь знадобиться? - сказавши це, знову повернулася в мій бік. - Люба моя, то який чай тобі подобаєьбся? Ти не встигла відповісти.

- Зелений, будь ласка, - пробурмотіла я, намагаючись їй підіграти.

- Зараз усе влаштую.

- Нехай прислуга цим займеться, - відрізав Варвар. - А тебе тут більше бути не повинно.

- Добре, коханий, як скажеш.

- Повтори, - похмурішав Варвар і підступив впритул до Мадіни. - Що ти зараз сказала?

- Добре, - вона зблідла і прошепотіла: - Як скажеш.

Він кивком голови вказав їй на двері.

- Щоб більше тебе тут не бачив, - кинув услід жінці, навіть не обернувшись.

Це її "коханий" так на нього подіяло?

І в спальню їй заходити заборонив.

Що в них за стосунки?

Хоча не важливо. Мене це хвилювати не повинно. Сподіваюся, Мадіна допоможе мені втекти, адже більше просити нікого. Хіба що того Андрія... але чи зустрінемося ми?

Варвар встав так, що повністю закрив вікно. У кімнаті ніби потемніло. І я стиснулася від страху на його ліжку.

- Що ти встигла наплести Мадіні? - холодно запитав він.

- Нічого, ми просто...

- Благала допомогти? - хмикнув. - Дай вгадаю. Просила її, щоб вона влаштувала для тебе втечу.

Він усе чув.

Я пропала.

- Ні, чому... - усе ж намагалася виправити ситуацію.

- У тебе все на обличчі написано, - усміхнувся він.

- Тоді прочитайте на моєму обличчі, що я не винна! - випалила в серцях. - Так добре розбираєтеся в людях, а правди не помічаєте.

- З чого ти взяла? - підняв брову.

- Ну якщо все зрозуміли, то чому не відпускаєте?

- Не хочу відпускати, - сказав Варвар.

Більше не усміхався.

І холод поповз по моїй спині від його важкого погляду.

- Навіть не думай звідси втекти, - заявив він. - Гірше буде. Я ж тебе скрізь знайду, дівчинко. Від мене ще ніхто довго не переховувався.

- Краще б Тамару знайшли, - видихнула я. - І решту. Тих, хто справді винен.

- Усіх знайду, не хвилюйся.

Варвар розвернувся і вийшов.

Незабаром після цього мені принесли чай та солодощі. Щоправда, тепер жодного десерту зовсім не хотілося. Занадто добре пам'ятала про наслідки від тих клятих цукерок.

- Що хотіли б на вечерю? - поцікавилася покоївка.

- Не знаю.

- Господар розпорядився виконати будь-яке замовлення.

- Як люб'язно з його боку.

- Так, він про вас дуже сильно піклується.

"Ви знущаєтеся?" - мало не прокричала їй в обличчя, але розуміла, що бідна дівчина тут зовсім ні до чого.

І судячи з того, як вона зараз дивилася на мене, говорила щиро.

Піклується, значить.

Якщо так проявляється турбота, то яким буває його гнів?

Краще ніколи не дізнатися.

- А він не залишив жодних розпоряджень про кімнату? - запитала я.

Покоївка здивувалася питанню.

- Чи можу я провести ніч в іншому місці? Це ж його спальня.

- Про це не хвилюйтеся, - усміхнулася вона. - Господар рідко ночує в будинку. А якщо й залишається, то час проводить у своєму кабінеті. Ви можете відпочивати тут.

Повечеряти мені довелося. Краще зберігати сили. Або для втечі, або для спілкування з Варваром.

А далі втома змусила мене відключитися. На його ліжку. Напевно, допомогли слова покоївки про те, що він тут практично не буває.

Ось тільки ніч видалася зовсім не спокійною...