=12=

Голова занила від напруги. Потилиця ніби наповнилася металом.

Все, що зараз відбувалося, виглядало підозріло. І в мене виникло чітке відчуття, ніби Тамара затягнула мене в небезпечну авантюру.

Уже в таксі я знову оглянула кейс.

А раптом там не документи? Усередині може виявитися все, що завгодно. А я піду з цією "посилкою" в готель.

Божевілля...

Мій телефон завібрував.

Тамара.

- Так, - тихо відповіла я.

- Ти поїла? - суворо запитала жінка.

- Ні, поки що не встигла.

- І чого ти чекаєш? Збираєшся зомліти на важливій зустрічі? Надю, не дури. З'їж хоч кілька цукерок.

- Знаєш, я не впевнена...

- У чому ти не впевнена?

- Усе це так дивно і підозріло, - випалила я. - Твій знайомий змусив мене переодягнутися.

- І що? Ти справді мала вигляд жебрачки. Хочеш, щоб на тебе в готелі всі витріщалися?

- Отже, ти знаєш про готель.

- Зрозуміло, що знаю.

- Це теж дуже...

- Надю, ну що за нісенітниця? Ти погодилася, а коли отримала гроші вирішила дати задню?

- У цьому кейсі точно просто документи?

Запитала і зрозуміла, що зовсім необов'язково отримаю чесну відповідь.

- Ти знущаєшся? - Тамара розсміялася. - Думаєш, ми хочемо тебе підставити?

- Я можу все повернути.

- Припиняй істерику. Намічається серйозна угода. Якщо хочеш подробиці, то натякну. Твій майбутній бос хоче тримати все в таємниці. Ніхто з конкурентів не повинен дізнатися, що він укладає угоду зі своїм заклятим ворогом. Їх не повинні бачити разом. Тому для передачі документів була потрібна надійна людина. Патологічно чесна. Така, яка нікому нічого не розпатякала би. Ти нам підійшла ідеально. Тож тепер не розчаруй. І прошу, досить голодувати. Не вистачало, щоб ти зомліла посеред готелю і залишила кейс без нагляду.

Хвилювання трохи відпустило.

Слова Тамари прояснили ситуацію.

Я потягнулася за цукерками. Потрібно й справді що-небудь з'їсти, а то вже голова паморочиться.

Смачно. Шоколад танув у роті. І смак у начинки незвичайний, дуже цікавий. Справді авторський десерт. Нічого схожого раніше не пробувала.

Після пари цукерок мені страшенно захотілося пити.

Я залпом випила пляшку мінералки.

- Можете вимкнути піч, будь ласка? - звернулася до таксиста.

Стало дуже спекотно. Душно.

- Пічка не працює, - похитав головою чоловік.

- Тоді відчиніть вікно.

- Ви впевнені? На вулиці холодно.

- Так, будь ласка.

Він опустив скло з мого боку. Стало легше. Але все ж відчуття були дивні. Незвичні. Напевно, від переживань.

Мене кинуло в жар. Шкіра ніби запалала.

Від стресу могла піднятися температура.

Досить. Треба заспокоїтися.

Я прикрила очі. Відкинулася на сидінні, закинувши голову назад. Мене ніби почало лихоманити.

- Ми на місці, - повідомив таксист.

- Дякую, - пробурмотіла.

І струснула головою, щоб зібратися з думками. У голові ніби все туманом заволокло. Найпростіші дії давалися важко.

- Вас очікувати? - запитав таксист.

- Так, будь ласка, - кивнула і вийшла з машини.

Справлюся швидко. Віддам кейс і одразу піду.

Чи доведеться почекати?

Ніхто не дав нових інструкцій.

Я попрямувала в готель. Увійшла в хол і завмерла, засліплена сяйвом люстр. Ноги насилу мене слухалися, тілом пройшло дивне тремтіння.

Що зі мною? Свідомість немов розтікалася. І я насилу могла оцінити навколишнє оточення. Немов не йшла, а пливла вперед.

Хоча ні. У реальності я взагалі не рухалася з місця. Міцніше стиснула ручку кейса.

Тут справді таке яскраве освітлення чи мені здається?

Лампи мерехтіли настільки сильно, що контури інтер'єру розпливалися перед очима. А ще мені стало важче дихати. І цей дивний жар усередині лише наростав.

- Ви в королівський люкс? - пролунав поруч мелодійний голос.

- Так, - тихо відповіла я.

Варто було величезних зусиль зосередитися і перевести погляд убік. Поруч зі мною зупинилася дівчина. На ній була форма готелю і бейджик з ім'ям. Тут мені стало страшно, бо літери точно танцювали перед моїми очима.

Я не могла нічого прочитати.

- Дозвольте, я вас проведу.

Вона підхопила мене під руку і повела за собою.

Дорогу до номера я пам'ятала погано. Намагалася триматися, зосередитися на завданні.

Може, я захворіла? Підхопила якийсь вірус? Ось і температура стрибнула вгору.

Потрібно впоратися з роботою, а потім одразу поїду додому.

Так себе налаштовувала. Але тут двері переді мною відчинилися і на порозі з'явився високий темноволосий чоловік.

Він здавався просто величезним. Набагато вищим і більшим за мене.

Рефлекторно відсахнулася назад, але дівчина поруч м'яко штовхнула мене вперед.

- Приємного вечора, - радісно прощебетала вона.

І перш ніж я встигла хоч що-небудь сказати, чоловік обхопив мене за талію і потягнув за собою в номер.

Двері зачинилися за моєю спиною.

Приємного вечора...

Що це?..

Думки плуталися, а все пливло перед очима. Жар у грудях ставав нестерпним. Мені навіть захотілося розстебнути сукню.

- Я маю передати кейс, - пробурмотіла, насилу рухаючи губами.

Незнайомець навіть бровою не повів.

Його очі пронизували наскрізь. Сіро-сталеві. Здавалося б, холодні, як у того блондина, який вручив мені кейс. Але ні, частина мене ніби відчувала, що під брилою льоду ховається пекельне полум'я.

І у свідомості промайнула шалена думка.

Якщо й горіти, то саме там. У цьому згубному вогні.

Кейс вислизнув із моїх тремтячих пальців. А чоловік навіть не подивився на нього, не повернувся на звук.

- Роздягайся, - хрипло вимовив він.

- Що? - ледь чутно пробурмотіла я.

- Ти чула, - криво усміхнувся.

- Ви не...

Він накрив мої груди долонями, повільно провів пальцями нижче. А я навіть не ворухнулася. Просто обімліла від його дій.