=10=

Їхали ми довго. Не менше години. Опинилися на іншому кінці міста. Таксі зупинилося біля елітного житлового комплексу. До машини одразу ж підійшло двоє чоловіків в елегантних костюмах. Один сунув водієві кілька купюр і коротко наказав:

- Чекай тут, скоро вона повернеться.

А другий відчинив дверцята машини і звернувся до мене.

- Ходімо, бос хоче на тебе подивитися.

У його погляді промайнуло щось дивне. Наче здивування. Таке відчуття, ніби він вважав мене не найкращою кандидатурою на вакансію.

Але навряд чи цей чоловік щось вирішує, якщо ми йдемо до боса.

А раптом я і йому не сподобаюся? Хоча втрачати все одно нічого. А так є хоча б маленький шанс отримати роботу.

Мене провели в хол, а далі запросили пройти в ліфт. Тут усе виглядало дуже стильно й сучасно. Новий будинок. Усе тонуло в розкоші, буквально сяяло успішністю і благополуччям. На мій скромний під'їзд тутешня обстановка зовсім не була схожа.

- На вас чекають, - повідомив чоловік, який супроводжував мене, відчиняючи переді мною двері однієї з квартир і пропускаючи вперед.

- А як я можу звертатися до...

- Бос не любить, коли його змушують довго чекати.

Розсіяно кивнула і пройшла вперед коридором.

- Заходь, - пролунав різкий голос із глибини квартири.

У душі стрепенулося занепокоєння. Усе-таки я тут одна. Нікого не знаю. Приїхала у квартиру невідомого чоловіка. Але відступати вже виявилося пізно.

Зробив крок уперед, переступаючи через поріг вітальні.

- Добрий день, - нервово закашлялася.

- Добрий, - похмуро кинув чоловік, який вальяжно розташувався в темно-бордовому шкіряному кріслі.

Від його оцінювального погляду стало ще сильніше не по собі.

- Давно Тамару знаєш? - запитав він.

- Сьогодні познайомилися, - чесно відповіла я.

- Сьогодні?!

Він різко піднявся і рушив на мене, а я від шоку покрокувала назад і наштовхнулася на стінку.

- Ну видно, ти їй здалася перспективною кандидатурою, раз вона тебе відправила сюди, - промовив холодно.

Виглядав чоловік добре. Високий блондин із блакитними очима. Зовнішність приваблива. І все ж... було в ньому щось неприємне, тривожне. Можливо, річ у крижаному погляді.

- Тільки що це на тобі? - скривився він, оглядаючи мене з усіх боків.

- Що?

- Якесь лахміття.

Нормальний у мене одяг. Хоча не найкраща ідея одразу ж сперечатися зі своїм потенційним начальником. Але в чому проблема?

Так, я не одягнена в модні бренди, як він. Але маю цілком охайний вигляд. Речі чисті, виглядають на мені непогано.

- Тобі треба переодягнутися, - різко підсумував він. - Йди за мною.

Я пішла за ним швидше на автоматі. Просто ошелешена його словами. А потім уже в голові почали роїтися запитання.

Навіщо переодягатися? І звідки б у нього взялися речі мого розміру? І що це взагалі за дивна вимога?

Він завів мене в простору кімнату, відчинив шафу і дістав кілька вішалок із сукнями. Потім викинув звідти кілька пар туфель.

Так, саме "викинув". Просто кинув на ліжко.

- У моєї дружини твій розмір, - промовив блондин. - Вибери що-небудь із цього. І так, сумка не завадить.

Він дістав кілька сумок і з тим же байдужим виглядом кинув їх на ліжко.

- Довго не копайся, - подивився на свій наручний годинник. - П'ять хвилин на збори максимум.

І попрямував за двері.

- Зачекайте, - пробурмотів я. - Навіщо мені переодягатися? Тамара сказала, потрібно просто відвезти документи.

- Так? - роздратовано протягнув він, обернувшись. - І ти зібралася робити це в такому вигляді?

- Не розумію, що вас не влаштовує в моєму одязі.

- Слухай, дитинка. По-перше, мій асистент ніколи не повинен ставити зайвих запитань. Я кажу - ти виконуєш наказ. Все. По-друге, у тебе має бути товарний вигляд. Ми працюємо з дуже серйозними людьми. А твій вигляд відображення мого статусу, іміджу моєї компанії. Тож досить уже випробовувати моє терпіння. Приведи себе до ладу.