=7=

Я не збиралася йому брехати. Навпаки, вирішила розповісти все якомога докладніше, щоб жодних сумнівів у моїй щирості не виникало. Постаралася згадати той фатальний день до найдрібніших подробиць.

Тільки б нічого не упустити.

Можливо, це допоможе мені краще в усьому розібратися? Адже я так і не розуміла, що за мана захлеснула мене і штовхнула в обійми незнайомця.

Я важко зітхнула, зібралася з думками і приступила до розповіді...

Місяць тому я шукала роботу. Зверталася в найрізноманітніші місця, але скрізь був потрібен досвід, а я тільки нещодавно перейшла на другий курс.

Мене могли взяти прибиральницею, але зарплата була занадто маленькою, щоб розв'язати ті проблеми, які в мене виникли.

- Давай продамо цю кляту квартиру, - наполягала Оля. - Навіщо ти в неї вчепилася? Знімати дешевше вийде.

- Не думаю.

- А ти порахуй. Від продажу отримаємо нормальні гроші, поділимо навпіл. Тобі на кілька років вистачить. Ти економна. Та й мені копійка зайвою не буде.

- Оль, ну це нерозумно, продавати свою квартиру, щоб потім витратити виручені гроші на знімання чужого житла.

- Комуналка захмарна, - фиркала сестра. - У тебе вся стипендія на неї йде. Ну і який сенс тоді?

Квартира дісталася нам у спадок. Від бабусі. Батьки рано загинули. Інших родичів у нас не було. Вона нас виховала одна.

Оля не вирізнялася сентиментальністю і на все дивилася крізь призму ділового підходу, а я не уявляла, як продам місце, де виросла, де кожен куточок зберігає пам'ять про минуле.

Бабуся померла рік тому. Рана ще не затягнулася. Досі здавалося, що вона візьме й зайде в кімнату. Усе навколо про неї нагадувало. Та й речі її залишилися. Вишивка, картини. У її спальні справжній міні-музей пам'ятних предметів.

- Ну й пилюка, - хмурилася Оля. - Жах якийсь.

- Звідки тут пил? Все чисто. Я вчора прибирала...

- Та цей мотлох давно пора викинути на смітник. Наша бабуся збирала всяке барахло. І ти туди ж. А між іншим, старі речі накопичують погану енергетику. Треба позбуватися такого сміття.

- Олю, припиняй, нічого викидати не стану.

- Тоді спробуй продати. Може на барахолці здати. Хоч за що. Якого сміття там не буває. Раптом і це розберуть?

- Усе залишиться на своїх місцях.

- Рік після похорону минув. Чого чекати?

По моєму обличчю Оля розуміла, що нічого не доб'ється. Але здаватися не збиралася. Пробувала знайти інший підхід.

- Чим комуналку платити будеш? Надовго твоїх накопичень вистачить?

Квартира в нас у гарному районі. Трикімнатна. Площа велика. Тож комуналка і справді виходила досить високою. Особливо взимку.

- Сусід знизу хорошу ціну пропонує, - нагадувала Оля. - Він ремонт затіяв. Хоче зробити дворівневу квартиру.

- Йому точно не продам.

- Чому?

- Бабусі він не подобався.

- Що за дурниці? Їй-то тепер яка різниця?

Слова сестри покоробили мене, і за моїм виразом обличчя, вона зрозуміла, що занадто грубо висловилася.

- Вона б навпаки рада була! Лише б ти добре влаштувалася. Хіба не розумієш? Надю, от чого ти вперлася? Зроби людині приємне. Він нормальну суму пропонує. Може однушку купиш? Подумай.

Сусід пропонував багато. Схоже, навіть більше за реальну вартість квартири. І пропонував наполегливо.

Але я не уявляла, як продам цій людині бабусину квартиру. Тим паче, що вона й справді недолюблювала того чоловіка.

Хоча дивно. Не пригадую, щоб хоч хтось іще викликав у неї такі емоції. Зазвичай вона чудово ладнала з усіма людьми.

А тут... та не важливо.

Не продам я йому нічого.

- Ця квартира тебе до злиднів доведе, - стояла на своєму Оля. - Там же постійно щось відбувається. То труби прорве, то проводка загориться.

- Ми давно не робили ремонт, нічого дивного.

Утім, частка істини в словах сестри була. Після смерті бабусі у квартирі раптом почала коїтися якась чортівня. На рівному місці то одне зламається, то інше. Тож несподіване бажання сусіда викупити житло виглядало справжнім подарунком. Просто не для мене.

- Хіба тобі самій не хочеться мати запасний варіант? - насупилася я. - Власна квартира - це завжди добре. Є куди повернутися.

- Натякаєш, ніби Вітька мене пожене? - фиркнула Оля.

- Ні, ти що, і в думках не було.

- Ох, сестричко, всяке буває, але повертатися і жити тут я точно не буду. Це вже не мій рівень. Нехай мене мої чоловіки утримують.

Сперечатися я не стала. Кожна наша суперечка щодо квартири закінчувалася не надто добре.

Мої накопичення стрімко танули. Ніякої роботи так і не підвернулося. Я не могла пропускати пари в універі, бо на економічному факультеті до цього дуже серйозно ставилися. А вечорами залишалося не так багато варіантів.

- Чому б тобі не влаштуватися офіціанткою? - запропонувала одного разу Оля. - Ось гарне місце. Платять круто. Ще й розрахунок кожну зміну. Не треба місяць зарплату чекати.

Вона простягнула мені візитівку.

- Це ж стриптиз-клуб, - пробурмотіла я.

- І що?

- Оля...

- Та я ж не на жердину тобі застрибувати пропоную, - відмахнулася вона. - У чому проблема? Поки інші дівки танцюють і роздягаються, ти просто будеш напої та іжу до столиків тягати. Чайові там хороші. Вітькін друг туди зовсім недавно адміністратором влаштувався. Каже, багато вільних вакансій. Їм завжди офіціантки потрібні.

- Ні, я ще пошукаю.

- Ну дивись, вічно ти носом крутиш. Що мужика вибрати не можеш, що роботу. Чого ти чекаєш незрозуміло.

Я не стала нічого пояснювати.

Велика кілкість вакансій... хіба Оля сама не розуміє, з якої причини там постійно потрібні нові офіціантки?

Відвідувачі напевно розпускають руки. Довго ніхто не витримує. Перевіряти, права я чи ні, особисто мені зовсім не хотілося.

Але чи могла я тоді уявити, що реальні проблеми чекатимуть на мене в тому місці, яке навпаки здавалося безпечним?