=5=

Варвар.

Це прізвисько підходило йому якнайкраще. Він просто підхопив мене і поніс геть із ресторану. Плювати хотів на мою думку. А чинити опір я більше не ризикувала. Аж надто загрозливо прозвучало те саме крижане "пошкодуєш".

Бандит. Невідомо, на що він здатний. Точніше відомо - ні на що хороше. Така людина не зупиниться. Моє життя для нього нічого не варте.

Мабуть, у неандертальця були б кращі манери, ніж у цього похмурого чоловіка. Він ставився до мене не дбайливіше, ніж до мішка з картоплею.

Кинув на заднє сидіння. Зачинив дверцята, а сам зайняв місце попереду. Кивком голови наказав водієві рушати з місця.

- Куди ми їдемо? - пробурмотіла. - Куди ви мене везете?

Відповіддю він мене не удостоїв. Дістав телефон і набрав когось, займався своїми справами, ніби й не помічав, що я теж перебуваю в машині.

Звісно, не варто було плекати ілюзій щодо того, ніби Варвар міг би хвилюватися про моє життя.

Хто я для нього? Порожнє місце. Навіть гірше - злодійка. І сперечатися, доводити істину абсолютно марно. У мої слова він не вірить.

- Мені завтра на заняття потрібно, - не стала мовчати. - Куди б ми зараз не поїхали, довго я там пробути не зможу.

- Чого? - він усе ж таки повернувся і подивився в мій бік, криво усміхнувся і кинув: - Які заняття?

- В університеті, - прочистила горло. - Я студентка. Завтра важлива контрольна. Запізнитися ніяк не можна. Якщо не здам усе вчасно, то мені стипендію знизять.

Щодо контрольної я трохи згустила фарби. На мою підвищену стипендію це не вплине. Але він-то не знає.

Хоча навряд чи Варвар прислухається і відпустить мене складати контрольну. Утім, спробувати все одно варто було.

- Нікуди ти не поїдеш, - відрізав чоловік і знову перевів погляд на екран телефону, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.

- Ви не можете тримати мене в полоні вічно.

Він прибрав телефон і подивився так, що я пошкодувала про цю фразу.

- Я можу робити з тобою все, - вимовив хрипло.

І знову в його очах промайнуло щось темне, лякаюче. У моїх грудях защеміло від хвилювання.

- Ні, не можете, - відповіла йому тихо, але твердо.

- А хто мені завадить? - хмикнув. - Ти?

- Так не можна, викрадати, утримувати силою...

- А красти, значить, можна? - знущально усміхнувся.

- Нічого я у вас не брала!

Від образи хотілося розридатися.

- Що мені зробити? - нервово пробурмотіла я. - Як довести, що я нічого не вкрала?

- Рот закрий, - заявив похмуро.

- Але тоді...

- Занадто багато базікаєш.

Втиснулася в сидіння, закрила обличчя долонями. Сльози зірвалися з вій і прокотилися щоками. Ридання рвалися зсередини.

- Навіть не думай ревіти, - уривчасто промовив Варвар. - Не терплю бабських істерик.

А ось це вже розлютило.

Та що ж він за людина така?! Викрав. Погрожує. Не слухає нічого з того, що я йому кажу. Ще й плакати забороняє.

Виходить, мені взагалі нічого не можна?!

- Через ліс їдь, - наказав Варвар, звертаючись до водія. - Зробимо там зупинку.

Тут мене знову затрясло. Уже не від образи, не від безвиході. Від жаху.

У ліс? Навіщо там робити зупинку?

Запитувати я не ризикнула. Не хотіла ще більше погіршувати ситуацію, хоча моє становище і без того виглядало жахливим.

Залишалося лише крутити головою на всі боки і гадати, що чекає на мене далі. За нами їхала ще одна машина. Мабуть, там перебувала охорона Варвара і той сивий чоловік, який підходив до нього в ресторані.

Ми виїхали з міста. Попереду замаячила посадка. Безлюдна місцевість. Незабаром мав початися і ліс. Вдалині виднілися крони дерев.

У голові миготіли думки одна гірша за іншу.

Мене вб'ють? Ні, сумнівно. Варвар же впевнений, що я в нього важливу річ поцупила. Швидше за все, почнуть катувати.

Потрібно сказати йому про дитину. Зізнатися.

Хоча це його лише сильніше розлютить. Він і так злиться. А тоді... навіщо йому дитина від випадкової дівчини?

Варвар перший мене на аборт відвезе.

При думці про це стало не по собі. Знову сплив візит до лікаря. І я мимоволі пересмикнула плечима.

Дитину я не хотіла. Тим більше, від чужої людини. І вже точно, я не хотіла дітей від такого моторошного бандита як Варвар!

Але малюк уже всередині. І як же можна його позбутися?

Гаразд, зараз не час про це міркувати. Треба думати зовсім про інші проблеми.

Машина пригальмувала, і я здригнулася.

- Сиди смирно, - холодно заявив Варвар.

І вийшов, грюкнувши дверцятами. Попрямував уперед, де показався синій автомобіль.

Хто це? Теж його люди?

Обернулася назад. Помітила, що машина позаду теж пригальмувала. І знову повернулася вперед, там розрізнила ще пару автомобілів.

Напруга зростала. Обстановка загострювалася.

Але на мене ніхто не звертав увагу. Зі мною не поспішали розбиратися. Ніби й зовсім забули.

Із припаркованих навпроти автомобілів почали виходити чоловіки. Один. Другий. Третій. Незабаром я збилася з рахунку.

Та скільки ж їх там?

Страшно уявити...

Я не чула, про що йшла розмова. Могла лише бачити, що відбувається якесь обговорення. Причому спілкування виглядало агресивно.

Варвар стояв спиною. Обличчя його не розгледіти. Але з самої пози було очевидно, що тримається він спокійно і впевнено. Схоже, ніби контролює ситуацію.

А от мене всі ті чоловіки лякали. Надто вже їх багато. Усі великі, спортивні.

Незрозуміло, чим усе скінчиться. Але може, якщо тут почнуться якісь розбірки, то в мене з'явиться шанс втекти? Обережно вислизну з машини, ніхто й не помітить.

Погляд мимоволі ковзнув на замок. Дверцята заблоковані, але я знала, яку кнопку натиснути, щоб зняти це блокування.

- Не раджу цього робити, - прогримів голос водія.

- Я не...

- Варвар тебе знайде, - додав він. - Скрізь.