=4=

Усе виявилося набагато гірше, ніж я припускала.

Злодійка. Ось ким він мене вважав.

- Ну знаєте, це вже занадто, - прошипіла і смикалася ще сильніше, маючи намір вирватися зі сталевого захоплення якомога швидше. - Ви за кого мене приймаєте?

- За дівку жадібну до грошей, - усміхнувся він. - Бачив, як ти на годинник мій облизувалася.

- Що? Та я...

- А краще б облизувалася на інше, - примружився цей цинічний гад.

Від його погляду в мене щоки вогнем запалали, а очі до межі розкрилися від обурення.

- Твій язик так на ділі й не пробував, - вимовив він і мені зовсім не хотілося розбиратися в його паскудних натяках.

- Пустіть! Зараз же!

Смикнулася, а цей покидьок лише сильніше мене до себе притиснув.

- Нічого я у вас не брала, - пробурмотіла, відчуваючи як від образи на таку несправедливість, у мене сльози підступають до очей. - Ніяка я не злодійка! Взагалі, не розумію, з чого ви...

- Нема чого соплі розпускати, - похмуро промовив незнайомець. - Віддавай те, що забрала, і провалюй.

- Та не брала я у вас нічого! Не брала!

Але судячи з його виразу обличчя, він ні на секунду не сумнівався у своїх висновках щодо мене. У мої слова не вірив.

- Якщо вважаєте, що я винна, то викликайте поліцію.

- Хочеш у в'язницю потрапити? - хмикнув.

- Мені приховувати нічого, - хитнула головою. - Я ні в чому не винна.

- Без ментів обійдемося.

Щось таке промайнуло в його погляді, що мені стало страшно. Щось темне, по-справжньому моторошне.

Енергетика цього чоловіка пригнічувала. Важка, точно металева. Було в ньому щось хиже, кровожерливе.

Поліцію він викликати не хоче. А значить... йому є, що приховувати.

І тут усе склалося в чітку картину.

Його поведінка. Манера триматися і висловлюватися. Виглядав він цивілізовано, проте я ж одразу розуміла, це просто ефектна маска.

Бандит. Він явно пов'язаний із криміналом.

Чорт. Як мене угораздило так вляпатися?

- Поверни, що взяла, і розійдемося, - похмуро промовив незнайомець.

Холод страху пробіг по спині, лід розтікся вздовж хребта.

Повернути. Я б рада. Але що?!

Я ж справді нічого не брала. Зранку прокинулася й одразу ж вислизнула з готельного номера. Сподівалася, цей страшний чоловік не стане мене шукати ніколи.

Єдине, що залишилося після тієї божевільної ночі, - дитина під моїм серцем.

Але цьому похмурому типу діти точно не потрібні. Та що там! Страшно уявити, як така людина буде дитину виховувати.

- Ви не можете утримувати мене силою, - пробурмотіла я.

- Я можу все.

- Тут ресторан, багато свідків, тому...

- Багато? - він криво усміхнувся. - Ти впевнена?

Спершу не зрозуміла, до чого хилить. А потім подивилася на всі боки й обімліла. Тут усі столи вільні. Нікого немає. Жодного офіціанта.

Лише на вході маячать два похмурі типи. Виглядають ніби брати-близнюки. Високі. Здоровенні. Одягнені в костюми, але обличчя в них такі ніби зійшли з кадрів кримінальних новин.

- Жодних свідків немає, - заявив незнайомець. - А навіть якби й з'явилися, ніхто б проти мене не пішов.

У його словах не доводилося сумніватися.

Від усвідомлення того, в яку жахливу ситуацію я потрапила, мене накрила дика паніка. На емоціях я знову спробувала вирватися, але великі долоні жорстко втримали за стегна, не дозволили більше смикатися, притягли тіло до тіла настільки різко і потужно, що дихання перехопило.

- Ви... ви... - забормотала перелякано.

Тепер я відчувала те, чого зовсім не хотіла відчувати.

- Мені інші дівки подобаються, - вискалив зуби незнайомець. - Але ти така заводна і спритна. Можу й передумати.

- Ні, ні, ні, ні, - зашепотіла і гарячково замотала головою. - Не треба.

- Минулого разу ти зовсім не була такою полохливою, - примружився, пильно вивчаючи мене. - А це що за нова гра?

- Пустіть, будь ласка, - схлипнула. - Клянуся, я нічого у вас не брала. Навіть не знаю, про що йдеться.

- Ти, схоже, вирішила, що в мене зовсім мізки відшибло, - протягнув він, не зводячи з мене очей ні на секунду. - Так хвацько застрибнула на...

- Варвар, - почувся чоловічий голос. - Ти вибач, що відволікаю, але тут терміновий дзвінок.

Розштовхавши мордоворотів на вході, до нас прямував сивий чоловік. Він простягнув телефон.

- Сам подивися, - додав.

Варвар.

Бандитське прізвисько.

Усе збіглося. Моя здогадка про діяльність незнайомця була правильною. Хоча чи можу я називати його незнайомцем після всього того, що між нами сталося?

- Не час, Саїде, - відрізав він, не випускаючи мене із залізного кільця своїх сильних рук. - Увечері розберуся.

- Вони чекають на поставку.

- Я зрозумів.

Сивий кивнув і поспішив піти. А Варвар знову перевів важкий погляд на мене.

- Останній шанс даю, - сказав.

- Я не брала нічого, чесно... я б ніколи не...

Тільки всі мої клятви й бурмотіння були абсолютно марні. Він не повірив. Лише похмурішав сильніше з кожним новим словом, яке злітало з моїх губ.

- Тоді будемо говорити інакше, - хрипло припечатав Варвар.

- Як?

- Як мені подобається.

Різко піднявся, перекинув мене через плече наче ганчір'яну ляльку і поніс на вихід із ресторану.

Перші кілька секунд я навіть не пручалася. Не усвідомлювала того, що сталося, до кінця. А після мене ніби блискавкою вдарило.

Він же викрадення влаштував. Серед біла дня!

Відвезе мене невідомо куди. Страшно подумати, що буде витворяти. Адже він бандит. Йому закон не писаний.

Якщо зараз не вирвуся, то все - точно пропала.

І я ніби прийшла до тями - замолотила кулаками по широкій спині. Закричала.

- Допоможіть! Врятуйте! Хто-небудь!

Але це було абсолютно марно.

Офіціанти не реагували. Охорона ресторану просто відвернулася, ніби нічого не помічала.