Розділ 5

я прокинулася від телефонного дзвінка. На автоматі прийняла виклик. У слухавці почувся плач.

–– Юля, Юленька, яка ж я дурепа. Пробач мені. Юля, такий кошмар...

Мама ридала, і я нічого не могла зрозуміти з її слів. Обережно вислизнула з ліжка, щоб не розбудити Богдана, поспішно накинула халат і босоніж вийшла в коридор.

–– Тихіше, мамо, прошу тебе, заспокойся.

Але плач не вщухав. Вона ридала та нічого не могла розповісти.

–– Що сталося? Мамо, будь ласка. Не хвилюйся. Ми все вирішимо, просто поясни нормально.

–– Юль... Юленька... ти була права... шахраї... це були аферисти...

–– Ти сказала їм дані по карті?

–– Так, я дурепа, пробач мені, будь ласка, –– мама знову заплакала і продовжила голосити, проклинаючи себе за довірливість.

–– Ми все вирішимо, не переживай.

Гроші не найголовніша проблема. Та й скільки там було? Пенсія за один місяць? Мама все витрачала. Я допомагала їй, щотижня скидала гроші на картку. Багато ці аферисти з неї не отримали.

–– Юля, це жах... пробач мене, благаю...

–– Мамо, заспокойся, –– нервово посміхнулася. –– Усе нормально. Там же одна пенсія. Ну дрібниці. Ти більше витрачаєш. Я тобі допоможу без проблем. Нічого страшного. Прошу перестань плакати.

–– Юлечко, ти не розумієш, –– знову схлипнула мама. –– Я про іншу картку, не ту, яка пенсійна. Я ж у банку давно рахунок відкрила, майже всі свої пенсії відправляла саме туди, ще й твої гроші збирала також на тому рахунку. Думала, так цілішими будуть. Ох, яка ж я дурна. Як я могла так попастися. Цей чоловік знав моє прізвище, дати народження, адресу. Я була впевнена, що він із пенсійного фонду.

Я прикусила язика, щоб не запитати, навіщо вона дала йому дані за зовсім іншою карткою, яка не мала стосунку до пенсійних надходжень. Мама довірлива людина, часто потрапляла в подібні історії, але звісно, не з таким розмахом.

–– Скільки там було?

Від озвученої суми все всередині похолоділо. І коли мама встигла стільки накопичити?

–– Я ж кілька років збирала. Плюс відсотки. Копієчка до копієчки.

Я пошкодувала, що не можу видряпати аферистам очі. Було шкода не грошей, а маму. Я ж завжди зароблю, забезпечу її всім необхідним, але нерви не повернути.

–– Мамо, заспокойся, давай просто забудемо про це.

–– Донечко, я в поліцію піду.

Я постаралася заспокоїти її як могла, хоча розуміла, що від звернення в поліцію толку не буде. Телефонне шахрайство процвітало і кінців не можна знайти. А зі слабким здоров'ям моєї мами не вистачало тільки по різних інстанціях мотатися.

–– Проблеми? –– від цього запитання я практично підскочила на місці.

Чорт, знову Бодров наблизився. Він пересувався безшумно, як природжений хижак.

–– Усе нормально, –– тихо кинула я.

Його погляд мені зовсім не сподобався.

Хм, чому цей тип взагалі дивиться на мене так, ніби я стою перед ним абсолютно гола?

Я рефлекторно опустила голову вниз і обімліла. Проклятий халат распахнувся, і хоча моя нічна сорочка була абсолютно закритою, я однаково почувалася страшенно незручно, миттєво стягнула халат на грудях та зав'язала пояс міцніше.

–– Ви говорили з мамою? –– рівно запитав Бодров.

–– Яка різниця? –– насупилася я. –– Вас уся моя сім'я цікавить? Мало забрати сина, потрібно ще й у життя інших родичів влізти.

–– Ваш нервовий стан може погано вплинути на мою дитину.

Я помилялася, коли вважала вчорашній день найгіршим у своєму житті. Жах тривав.

Пояснювати нічого не хотілося. Та й не було сенсу. Тому я просто розвернулася і пішла назад у кімнату. Точніше в апартаменти більше схожі на лабіринт. Тут і загубитися можна.

Ех, от би Бодров сам загубився у своєму будинку і більше ніколи не потрапляв мені на очі. Але ж це тільки початок чортових семи днів.

+++

–– Мамо, чому ти сумна? –– запитав Богдан.

–– Усе добре, милий, –– я посміхнулася. –– Просто втомилася. Давай складемо вежу з кубиків. Які кольори тобі подобаються?

Я як могла намагалася не показувати своїх почуттів, але синочок усе відчував. Він уловлював мій настрій, і від цього я хвилювалася ще сильніше. Проблеми валилися ніби снігова куля, наростали наче лавина.

Ідіотське очікування тесту. Ситуація з мамою. Усе один до одного. Я б не здивувалася, якби мені повідомили, що Бодров підіслав шахраїв, щоб мене остаточно добити. Я розуміла, потрібно допомогти мамі, але як я можу залишити сина зараз?

Емоції роздирали надвоє.

Телефон знову задзвонив.

Я тут же прийняла виклик.

–– Так?

–– Юлю, ти уявляєш, тут така неймовірна історія, –– радісно почала мама, і я застигла від шоку, бо її веселий тон зовсім не поєднувався з тією ситуацією, про яку вона вбитим голосом розповідала вранці. –– У банку вийшла помилка. Переді мною вибачилися. Ще й бонус додали.

–– Мамо, який ще бонус?

–– Усю ту суму, яка пропала, подвоїли.

–– Почекай, –– напружилася, підозрюючи, що аферисти провертають хитромудру схему, бажаючи відібрати більше, ніж раніше. –– Поясни по порядку.

–– Ой, Юлечко, ти вибач, я на порожньому місці розхвилювалася, і тебе теж засмутила. А все добре. Кажу ж –– на рахунок гроші повернулися. Мені з банку дзвонили, сто разів вибачилися. Потім приїхав той юнак, який зі мною говорив учора. Ну це я йому тоді дані свої передала. Так ось він особисто доставив бонус.

–– Гроші тобі привіз? Чи готівку?

–– Так, повна валіза. Каже, вибачте за незручність, будь ласка, я ж не знав, що Гліб Олександрович вашим рахунком займається. Ніколи б не став втручатися.

–– Гліб Олександрович? –– перепитала на автоматі.

–– Я так зрозуміла, це мій менеджер, –– відповіла мама. –– Той юнак страшенно його боїться, сто разів вибачився, що завадив роботі.

Я задихнулася від шоку.

Гліб Олександрович. Менеджер. Ну так, зрозуміло. Я гірко усміхнулася. Розсіяно мотнула головою.