Розділ 4

–– ...якщо знадобиться якась допомога, у книзі з важливими номерами є номер слюсаря. Там усе підписано. Розберешся. Комору з потрібним тобі інвентарем я вже показала... Так, що ж ще...

Ольга Іванівна щось говорила буквально без пауз, водила мене по будинку наче по лабіринту, щось показувала, уточнювала, повчала.

Я кивала з розсіяним виглядом, абсолютно нічого не вловлюючи. Начхати мені було на розпорядок дня й обов'язки, я прийшла сюди зовсім за іншим і зараз через цю прискіпливу жінку не могла взятися за найважливіше, а саме –– непомітно відвезти звідси сина.

Я ще не зовсім розуміла, як зроблю це, може, через чорний хід, може, якось іще. Усе одно. Головне, втекти звідси подалі. А вже там, у Черемушках під Тулою, у селі, де живе моя двоюрідна тітка, нас точно ніякий Бодров не дістане.

Так, я була готова кинути все і зникнути з міста, аби покінчити з усім цим абсурдом.

Придумати, що випиваю... це низько!

–– Озирнися тут, я скоро повернуся. Хочеш, приберися, –– Ольга Іванівна захихотіла і вийшла з величезної їдальні, залишивши мене нарешті наодинці з самою собою.

Я підійшла до вікна і, відчинивши стулку, оглянула задній двір. На жаль, паркан зі зворотного боку був таким же неприступним.

І як нам вийти звідси непоміченими? Утім, увійти ж якось вийшло...

Мене дратувала видана манірна уніформа покоївки. Цей безглуздий фартух і незручна сукня. Але на що тільки не підеш, аби вичепити свою дитину з лап зажерливого мільярдера.

–– Кхм, кхм, –– хтось тактовно відкашлявся за моєю спиною, і я буквально скам'яніла від жаху.

Бодров! Це точно він. Я не бачила його обличчя, але відразу ж це зрозуміла. Якщо він побачить мене, то бути катастрофі!

Я нахилила голову нижче і зробила вигляд, що позбавляю підвіконня від дрібного сухого листя, яке залетіло з саду.

–– Отже, це ви моя нова покоївка? –– пролунав його низький голос, і я готова була провалитися крізь землю.

Будь ласка, йди! Забирайся!

–– Так, –– буркнула під ніс, не обертаючись.

Кроки за спиною поновилися, він явно підходив дедалі ближче й ближче. Я захвилювалася, що мій план може зірватися. Варто йому тільки попросити мене повернутися. Але він не став цього робити. Замість цього він несподівано притиснувся до мене ззаду, чим буквально паралізував.

Я розплющила очі й застигла, відчуваючи, як його долоня неквапливо повзе вверх по моєму стегну, прямо під сіру спідницю уніформи. Відчула його гаряче дихання на своїй шиї та терпкий аромат... Я начебто пережила дежавю. Ніби ці руки вже торкалися мене колись.

–– А ви в курсі, що я особисто перевіряю кожну свою співробітницю на профпридатність?

Долоня практично дісталася до мережива білизни. І це жахливо, огидно, бридко, але... мені не було це все неприємно, і це шокувало ще більше, ніж навіть його поява тут. 

Обернутися зараз –– це пустити весь план коту під хвіст, але й дозволити ось так лапати себе...

–– Як щодо піднятися в мою спальню?

–– Та що ви собі дозволяєте! –– я не витримала і все ж таки обернулася, замахнувшись для ляпаса, але він спритно перехопив мою долоню на льоту.

Темні очі блищали, а губи зігнулися у знущальній усмішці.

–– Я дозволяю? Може, ви? –– прошипів мені в обличчя. –– Пробралися в мій будинок, влаштували цей маскарад... Невже ви думали, що розумніші за всіх?

–– Тобто це все було... ви мене впізнали і вирішили так познущатися?

–– А ви вирішили, що я насправді тягну до своєї спальні всіх своїх покоївок? –– спочатку він усміхнувся, а потім вираз його обличчя став лякаюче жорстким. –– Якого біса ви тут робите, Юлія?

Я вухам своїм не повірила. Розсміятися б, тільки от ситуація була зовсім не смішна.

–– Ось ви начебто не дурна людина, імперію якусь створили, а запитання у вас дурні. Що я тут роблю? А як ви думаєте, що? Я прийшла забрати свого сина, якого ви в мене безсовісно вкрали!

–– Ви обманом проникли на територію, що охороняється. Ви в курсі? –– він примружив очі й склав на грудях свої м'язисті руки. –– За це можна отримати строк.

–– Так, проникла! Тому що ви силою утримуєте мою дворічну дитину. І я повертатимуся сюди, раз за разом. Треба буде –– приведу із собою загін поліції, і вони знесуть до бісової матері весь ваш особняк. Разом із вами! –– я роздратовано стягнула фартух, що вже давно мені заважав, і кинула його на найближче крісло. –– Я ж дала згоду на тест, чому я не можу бути зі своїм сином, поки він залишається тут?

–– Тому що в моєму домі йому буде однозначно краще.

–– Та з чого ви взяли, що зі мною йому погано? –– я моментально скипіла. –– Так, я виховую його одна, але, по-моєму, він не виглядає недогодованим. І іграшок у нього повно. Ми нормально живемо. Звичайно, далеко не так, як ви, але цілком пристойно.

–– Ну це ми скоро з'ясуємо...

–– Отже, досьє вирішили на мене зібрати, так? –– я гірко усміхнулася. –– Ну давайте. Тільки от причепитися там буде ні до чого. І вже точно там ні слова не буде про якесь міфічне пияцтво, яке ви мені безсовісно приписали. Давайте, припишіть мені ще шахрайство, це ж цілком у вашому дусі. Я ж у ваш будинок проникла, раптом щось вкрала. Мене ви вже облапали, у кишенях нічого немає, можете обшукати мою сумку. Там ви теж нічого не знайдете, але ж фантазія у вас хороша, придумаєте що-небудь. У нас же хто багатший, той за замовчуванням завжди правий, так?

–– Слідкуйте за язиком. І не валіть із хворої голови на здорову. Я ні в чому подібному вас не звинувачував.

–– А я вас –– так! Ви вкрали мою дитину! І зараз я піду і заберу мого сина, –– я розвернулася і покрокувала до виходу з їдальні, але в дверному отворі несподівано намалювався бугай у чорному строгому костюмі.

Повне безпросвітне безсилля –– ось що я відчула. Це якийсь кошмарний сон, не інакше.

–– Сядьте, –– віддав він наказ.

Я обернулася на Бодрова і, втомлено опустившись у крісло, ледь змогла стримати сльози.