Розділ 3

Дорога до елітного котеджного района за містом зайняла не багато не мало дві з гаком години. І хоч у таких місцях я ніколи не була, але розуміла, що без перепустки мене напевно ніхто на територію не пустить. Але я повинна була хоча б просто спробувати. Треба ризикнути! У поліції мене висміяли, Толік злився, отже, я буду пробивати дорогу до свого сина сама, без жодної допомоги!

–– Ви до кого? –– визирнув із вікна пропускного пункту вусатий охоронець. Я кинула погляд на шлагбаум, що перекриває шлях, на натикані всюди камери і шкіряний ремінь кобури, що перетинає груди чоловіка...

–– До Гліба Бодрова.

–– На вас чекають?

–– Ні. Але ви скажіть, що прийшла Юлія Євгенівна, мати Богдана. Він зрозуміє, хто це.

Охоронець окинув мене підозрілим поглядом і потягнувся до трубки стаціонарного телефону. 

Я розуміла, що шансів у мене вкрай мало: Бодров елементарно може мене не впустити і тоді не буде жодного шансу пробратися до сина. А це було найжахливіше, що можна було тільки уявити.

Чоловік поклав слухавку, і я все прочитала по його обличчю без будь-яких слів. Бодров послав мене...

–– Проходьте, –– неохоче промовив він, і я, не вірячи своєму щастю, швидко прошмигнула повз.

–– Вибачте, –– обернулася, –– а ви не підкажете, як відшукати його будинок?

Довелося трохи поблукати, поки знайшла високий котедж із темного дерева і чорного скла. В інший час я б із задоволенням пробувала навколишню красу, але не зараз: зараз мені було наплювати абсолютно на все. Син –– ось що хвилювало мене. І тільки він.

Як він там без мене? Плаче, напевно...

Просто серце кров'ю обливалося, варто було тільки уявити маленьке рідне личко в сльозах. Йому напевно страшно, він розгублений і хоче до мене...

І як тепер тільки потрапити в цей чортів будинок?! Величезні ворота були щільно зачинені. Навколо ні душі.

–– Я вас слухаю, –– пролунав звідки не візьмись голос Бодрова, але його ніде поруч не було. Від несподіванки я відсахнулася від воріт і, піднявши голову, побачила невеликий вбудований монітор. З нього на мене дивився Гліб Бодров. –– Що ви хотіли?

–– Ну вже не косметику за каталогом вам продати! –– я дико розлютилася. Що за дурні запитання –– що я хочу? Він знущається? Я хочу забрати свою дитину! –– Де мій син? Я прийшла за ним!

–– Звідки у вас моя адреса?

–– Звідти ж, звідки у вас упевненість у тому, що моя дитина –– ваша! Між іншим, заява на вас уже в поліції, з хвилини на хвилину сюди з'явиться поліцейский патруль, –– я відчайдушно блефувала і була рада тому, що через монітор не так явно читається по моєму обличчю брехня. –– А ще я звернулася на телебачення! Якщо вам здається, що це зійде вам з рук –– так, вам це лише «здається»! Мені плювати на ваш статус, бо ніхто не має права безкарно красти чужих дітей!

–– Якраз цим ми зараз займаємося.

–– Чим саме?

–– Встановлюємо, чи чужа мені ваша дитина.

–– Звичайно, мій син вам чужий, ну що ви таке кажете! Ви ж доросла людина і знаєте, як робляться діти. Він ніяк не може бути вашим, тому що вчора я побачила вас уперше в житті! І взагалі, впустіть мене, я хочу побачити Богдана, –– я з усієї сили вдарила ногою по воротах. –– Впустіть, або я тут усе рознесу!

–– Юлю, заспокойтеся, добре? Безглузді крики нічого не дадуть.

–– Безглузді крики? –– очі наповнилися сльозами. –– А якби вашу дитину вкрали, як би реагували ви?

–– Я все розумію, але якщо це і мій син, я маю право це знати теж, вам не здається?

Господи, ну за що мені це все? За що?

Я підняла голову, зморгуючи сльози, шумно втягнула носом вологу, видихнула, забороняючи собі виходити із себе.

–– Гліб Олександрович, будь ласка! Ну що ви за людина така? Добре, робіть ваш чортів тест, але хоча б просто впустіть мене до сина. Я повинна його побачити!

–– Психолог сказав, що це небажано. Зараз хлопчик абсолютно спокійний і в гарному настрої, зустріч із вами може все зіпсувати.

–– Та що там у вас замість серця? Шматок лайна?! Відкривайте негайно ваші прокляті ворота! –– я забарабанила кулаками по непробивній обшивці. –– Я не піду, зрозуміло? Буду ночувати тут, якщо знадобиться!

–– Поки не буде відомий результат тесту ДНК, хлопчик житиме в моєму будинку, –– відрізав він. –– А потім... загалом, я з вами зв'яжуся.

І все, монітор згас.

Я не повірила своїм очам.

Психолога вони там викликали, все вирішили... А мене хто-небудь запитав?

Якби мені хтось розповів подібну історію, я б у житті в таке не повірила. Двадцять перше століття, правова країна, впливова людина, не бандит якийсь... Що взагалі відбувається? Може, це якийсь безглуздий розіграш?

Я обійшла будинок по всьому периметру –– жодної лазівки, жодного крихітного виступу, щоб забратися на паркан. Одні тільки камери, які стежили за кожним моїм кроком.

Я раптом зрозуміла, про що говорила Христина і ці мужики з поліції –– цей Бодров насправді недосяжний. І так, йому дійсно все може запросто зійти з рук. Сьогодні я це зрозуміла.

Стало шалено страшно. Страшно, що я зможу ніколи не побачити свою дитину, яку цей варвар вирішив привласнити собі!

Я знесилено опустилася просто на газон біля воріт. Думки плуталися, заважаючи тверезо оцінювати ситуацію, кожен закуток душі заповнив страх.

Сидіти й чекати якогось тесту? Не бачити сина? Ну вже ні!

Мені б тільки пробратися в цю фортецю, хоч якось...

Несподівано одні з дверей воріт неголосно поїхали праворуч, випускаючи з надр зачиненої території якусь жінку в строгому одязі. І щойно я зібралася піднятися й прошмигнути всередину, як двері зачинилися.

Я готова була заскулити від відчаю.

–– А ви хто? –– запитала жінка, оглядаючи мене крізь товсті лінзи окулярів.

–– Юля, –– глухо відповіла я.

–– Від Горових?

–– Що, вибачте?

–– Ви з приводу роботи покоївки?

Як Ньютона осяяло колись від удару яблука по голові, так і мене осяяло від її слів. Блискавично.