–– Тобто як це –– мого сина вкрали? –– я подивилася на подругу немов на божевільну. Здавалося, що це якийсь жарт, безглуздий розіграш, не інакше. Якби не одне «Але» –– мого сина справді не було поруч із нею.
Якихось п'ятнадцять хвилин тому я попросила її погуляти з моєю дитиною, поки сама відновлювала в сервісному центрі загублений ідентифікаційний номер: Богдану було нудно, і я вирішила, що надворі йому буде веселіше, і ось вона повернулася... бліда і без мого сина.
–– Тобто не вкрали, а забрали... Забрали, розумієш? –– Христина нервово кусала губу, відмовляючись дивитися мені в очі. –– Юляша, я все тобі поясню, сталося безглузде непорозуміння.
–– Мого сина хтось вкрав, а ти називаєш це непорозумінням? –– я полізла тремтячими руками в сумку. –– Потрібно терміново дзвонити в поліцію! Опишеш цю людину... Хоча тут напевно повно камер...
–– Та почекай ти! –– Христина перехопила з моїх рук телефон і сховала за спину. –– Будь ласка, просто заспокойся, добре? Я знаю, хто це зробив. Не потрібно нікого шукати!
–– Знаєш? –– пелена сліз заважала як слід розгледіти її обличчя. –– Тобто це був хтось із твоїх знайомих?
–– Ну, можна сказати й так. Тобто не знайомий... Блін, навіть не знаю, як це тобі пояснити... Загалом, пам'ятаєш, я розповідала тобі про крутого чоловіка, з яким познайомилася в "Роял Клуб"? Ми зустрічалися кілька разів...
–– Ти з глузду з'їхала, Христина? –– не витримавши, закричала я. –– Мій син невідомо де, а ти збираєшся годувати мене байками про своїх коханців? Віддай негайно телефон!
На нас уже поглядали люди, які проходили повз: ще б пак, центр міста, а я так кричу. Але мені було зовсім наплювати на їхню реакцію, наплювати на весь світ навколо.
Мій хлопчик пропав!
–– Юлю, та послухай ти! –– Христина теж підвищила тон і схопила мене за руки, змушуючи подивитися в очі: –– Той чоловік –– Гліб Бодров. Знаєш його?
–– Гліб Бодров? Хто це? –– я шумно шмигнула носом.
–– Загалом, це той самий, із "Роял Клуб". Він дуже крутий чоловік. Мільярдер.
–– І навіщо йому знадобилося красти мого сина?!
–– Тому що він думає, що... це його син, –– додала вона трохи тихіше, а я навіть плакати перестала, настільки все це звучало безглуздо.
–– Тобто як це –– його? Що за маячня?
–– Коротше кажучи, я гуляла з Бо біля великого фонтану перед бізнес-центром, і тут побачила Бодрова. У мене просто щелепа відвисла. Зустріти його ось так просто на вулиці, нехай навіть у самому центрі міста, це ж фантастика якась! Ну і загалом я до нього підійшла, запитала, чи пам'ятає він мене. Звичайно, він не пам'ятав. А я дуже хотіла з ним поговорити. Щоб він роздивився мене краще...
–– Будь ласка, можна швидше ближче до справи? –– я вже втрачала терпіння. –– З чого він вирішив, що Богдан –– його син?
–– Ну, –– подруга опустила погляд, –– я сказала йому, що близько трьох років тому в нас усе було і дитина від нього. Тільки не вбивай мене, будь ласка! Сама не знаю, що на мене найшло!
–– Ти зовсім ненормальна? –– заревіла я, забираючи в неї свій телефон і знову набираючи номер поліції: –– Та як тобі таке в голову прийшло взагалі? Це дитина! Не іграшка!
–– Не дзвони нікуди, це марно! –– вона знову відібрала в мене гаджет. –– У нього все в місті схоплено, тобі просто не повірять! Я точно тобі кажу, це дохлий номер. Під нього тут кожен впливовий чиновник підім'ятий. В нього стільки влади зараз, що ніхто проти його слова не піде.
–– Тобто ти сказала йому, що Богдан його, і він просто взяв і забрав собі дитину? –– я щосили намагалася дихати рівно. –– Хочеш сказати, що було так?
–– Так! Так! Саме так! Я це сказала, він нахилився, подивився на твого хлопчика і... забрав. Сказав, що раз він його, то й виховувати дитину він буде сам! Розумію, звучить безглуздо, але це чиста правда, клянуся тобі. Я нічого не змогла зробити, він просто посадив його в машину і відвіз. Юляш... Юль, ну не плач, будь ласка, –– вона опустилася поруч зі мною на коліна і почала швидким рухом витирати з моїх щік сльози. –– Я знаю, де його знайти. Пробила адресу ще тоді. Ми зараз же сядемо на таксі і поїдемо до нього додому. Не хвилюйся, ми повернемо твого сина...
–– Мені начхати, чим займається твій Бодров, –– вихопила в неї телефон і почала дзвонити в таксі. –– Я повинна повернути свого сина!
+++
Дорога в елітний житловий центр, де була розташовувана квартира Бодрова, здалася мені вічністю. Я постійно перевіряла телефон, хоча розуміла, що жодних новин туди не надійде. Дивилася у вікно, жадібно ловила поглядом кожну людину, що проходила повз, хоча знову ж таки чудово усвідомлювала, що ні цього клятого типу, ні мого синочка я зараз не побачу. Навряд вони йдуть сусідньою вулицею.
Маячня якась. Божевілля. Ця жахлива ситуація просто не вкладалася в голові. Я не могла повірити, ніби все відбувається насправді.
Ніколи не очікувала від Христини такого безвідповідального вчинку. Але як Бодров повірив у безглузде зізнання моєї подруги? Серйозна людина. Бізнесмен. Магнат. Або як там вона його називала? Мільярдер. Він роспоряджався величезними грошима, укладав важливі угоди і так легко купився на відверту брехню.
Ні, просто нереально. Може, він усе зрозумів і вирішив так провчити мою подругу за нахабну брехню? Відразу розібрався, що вона просто розводить його, ось і забрав дитину...
Господи. Це все одно звучало абсолютно дико. Впливовий нафтовий магнат викрадає чужу дитину серед білого дня.
Справжній абсурд.
–– Юль, ти заспокоїлася? –– знову полізла до мене Христина. –– Ну будь ласка, вибач мені. Випадково вийшло. Клянуся, я не хотіла.
–– Замовкни, –– видала здавлено. –– Я тебе прошу.
–– Юлю, ми все йому пояснимо...
–– Звісно! –– обірвала і стиснула телефон так сильно, що скло мало не тріснуло, нервово хитнула головою. –– Ти маєш розповісти Бодрову правду. Потім сама з ним там розбирайся. Я заберу сина і поїду.
#2939 в Любовні романи
#674 в Короткий любовний роман
#1389 в Сучасний любовний роман
Відредаговано: 21.07.2023