2

Валентина підійшла до комісії, яка приймала іспит.
Тут не було звичного шуму чи обговорень. Лише тиша, в якій кожен рух здавався зайвим.
Викладачі переглядали списки, не піднімаючи погляду одразу. Наче вже знали, хто перед ними, ще до того, як вона заговорить.
Один із них нарешті подивився прямо на неї.
— Документи.
Її пальці на мить стиснули папку сильніше, ніж треба.

Зала іспитів не мала ні вікон, ні дверей, які б кидались у очі. Лише високі стіни з темного каменю і рівне, холодне світло, що ніби не падало згори, а виходило з самої простори.
Абітурієнтів вишикували по одному перед позначкою в центрі підлоги.
Жодних інструкцій більше не було.
Тиша тут була не порожньою — вона тиснула.
— Наступний, — коротко пролунало від комісії.
Перший юнак ступив уперед.
Ледь його нога торкнулася позначки, підлога під ним спалахнула м’яким світлом.
У повітрі перед ним виникла прозора площина, і за кілька секунд на ній проявився символ:

Факультет теоретичних знань.
— Відійдіть, — спокійно сказали з комісії.
Юнак мовчки відійшов у бік.
Другий кандидат.
Те саме.
Світло.
Символ.
Відхід.
Без питань. Без обговорень.
Лише результат.
Валентина стояла трохи позаду, відчуваючи, як з кожною людиною перед нею повітря в залі стає важчим.
Ніхто не пояснював, як це працює.
Ніхто не дивився на них як на людей — радше як на… дані.
— Наступна, — пролунав голос.
Валентина зробила крок.
І в ту ж мить відчула, ніби простір під нею не відповідає.
Підлога не засвітилася одразу.
Навпаки — світло ніби… затрималося.
Холод пройшов по шкірі, хоча тут не могло бути холоду.
Комісія вперше підняла погляди.
Мить тиші стала довшою, ніж мала б бути.
І раптом — світло під нею згасло.

Не зникло. Саме згасло.
У залі ніхто не рухнувся.
Навіть повітря ніби завмерло.
А потім на прозорій площині перед нею з’явився символ.
Один.
Другий — поверх нього, ніби система вагалась.
Перший зник.
Другий залишився.
Факультет Життя та Смерті.
Тиша стала абсолютною.
І вперше за весь іспит хтось із комісії не одразу відвів погляд.

Тиша трималась ще кілька секунд після того, як символ зник зі стіни.
Ніхто не говорив.
У таких випадках зазвичай одразу оголошували наступного абітурієнта, але зараз цього не сталося.
Наче система сама… зробила паузу.
— До боку, — нарешті коротко сказали Валентині.
Вона відійшла туди, де вже стояли розподілені раніше.
І лише тоді відчула погляди.
Не прямі й відкриті.
А короткі, швидкі — ті, які одразу відводять убік, ніби дивитися довше небезпечно.
Хтось із абітурієнтів прошепотів:
— Життя та Смерть?..

Голос був тихий, але у тиші зали його почули всі.
І одразу стало ще тихіше.
Навіть ті, хто вже пройшов іспит, тепер дивилися інакше — не з цікавістю, а з обережністю.
Наче вона вже не просто студентка.
А щось, що краще не називати вголос.
Комісія продовжила викликати наступних, але ритм іспиту вже змінився.
Швидкість залишилась тією ж.
Атмосфера — ні.
Коли останнього абітурієнта розподілили, прозорий знак над підлогою згас остаточно.
— Розподіл завершено.
Коротко.

Сухо.
І все.
Двері в кінці зали відкрилися самі.
Студентів почали виводити різними коридорами — залежно від факультетів.
Валентину направили в окремий прохід.
Не поруч з іншими.
Трохи осторонь.
Наче маршрут для неї вже був визначений ще до того, як вона сюди зайшла.
І коли вона зробила перший крок у цей коридор, їй здалося, що повітря там інше.
Не важче.
Інше.
Наче воно вже знало, хто вона.