Спадкоємця Вейшір
1
Академія Вейшір височіла перед нею, мов стара тінь, що знала більше, ніж показувала.
Валентина завмерла на сходах. Назва над входом різала погляд — так само, як колись у дитинстві, коли вона вперше запитала про неї.
“Тобі не потрібно туди дивитися,” — сказала тоді мати.
“Не кажи дурниць,” — додав батько різко. “Ти не будеш там навчатися.”
Більше пояснень не було.
П’ять років минуло з їхньої смерті.
Тепер поруч із нею не було ні їхнього голосу, ні заборони — лише вибір, який вона мала зробити сама.
— Валентино, — тихо нагадав Устим. — Якщо ти передумала…
Вона похитала головою.
Передумати було вже пізно.
Крок.
Другий.
І двері академії відкрилися перед нею без скрипу, ніби чекали саме її.
Всередині було тихо. Занадто тихо для місця, де мали навчатися сотні студентів.
Вона підійшла до реєстраційного столу.
— Ім’я?
— Валентина Вейшір.
Перо в руках клерка зупинилося на мить довше, ніж потрібно.
Ледь помітна пауза.
І цього вистачило.
Бо Валентина це побачила.
Академія знала її ім’я.
#1261 в Фентезі
Відредаговано: 10.05.2026
Рекомендації книг, Промокоди і Знижки
Підпишись на канал Букнет в Телеграмі і слідкуй за повідомленнями
