20.3

Вивіска мигнула і згасла, наче її вимкнули. Десь у темряві пронизливо заскрипіли іржаві петлі, пролунав дзвін битого скла, за ним – приглушені матюки.

– Не бійтеся. – Перс натиснув кнопку дверного дзвінка і тримав її доти, доки за обшарпаними дверима не клацнув замок. – Цей район не такий жахливий, як здається на перший погляд.

«Він набагато гірший!» – Флора тремтіла, і аж ніяк не від холоду.

– Хто? – Стулка привідкрилася на кілька сантиметрів і відразу ж рушила назад. – Зачинено.

– Огаст Прил? – Асіанин притримав її пальцями, нітрохи не побоюючись, що чоловік по той бік смикне сильніше.

– Залежить від того, хто питає.

Перс дуже повільно потягнув двері до себе.

– А, то це ви… – У голосі невідомого з’явилося розуміння. – Огаст із клієнткою, зачекайте хвилин десять. Можу запропонувати чай.

Прил вийшов за чверть години. Цей масивний, добре тренований чоловік років п’ятдесяти, з ніг до голови вкритий татуюваннями та шрамами, мало скидався на колишнього криміналіста. Якби Флора зіткнулася з ним у темному провулку, то втекла б, не роздумуючи.

– Я знаю Жас Лі Мін, – замість привітання сказав він.

– Хто б сумнівався, – пробурмотів Перс. – Ви не повірите, але в Аві-Ейл її знають усі. Що наробила, які збитки?

– За мною борг! – гаркнув Прил. – Не ображай дівчинку, хлопче! У неї золоте серце.

– Погодьтеся, це щось новеньке. – Асіанин примирливо розвів руками. – Ми можемо поговорити?

– Про Жас Лі Мін? Ні.

– Про Рокса, – втрутилася Флора. – Про Ділена Рокс.

– А ви у нас…

– Даньята. – Вона зробила глибокий вдих. – Його вдова, – випалила без роздумів. – Та сама вдова, що дізналася про вдівство раніше, ніж про шлюб.

Прил засунув руки в кишені свого смугастого спортивного костюма і кілька разів перехилився з носка на п’яту.

– До мене рідко заглядають знаменитості, – промовив, хмурячись. – Чим зобов’язаний?

– Смертю Келінди Рокс, ясна річ. – Перс напружено оглянуся, особливу увагу приділяючи шереху за сміттєвими баками на темному боці паркінгу. – Чи ви перейшли дорогу Роксу не тільки в цій справі?

Прил грубувато розреготався.

– Я? Перейшов дорогу? Роксу? Більшої нісенітниці в житті не чув. Я співчував йому, хлопче. Хотів допомогти слідству і землю рив, щоб знайти хоч щось. Ніхто ж не вірив у нещасний випадок. Рокси не вмирають просто так.

– Знайшли? – Флора затамувала подих.

– Знайшов. – Колишній криміналіст їдко посміхнувся. – Та не те, що було потрібно, пані Даньято. Вранці я сказав Роксу, що, можливо, ціллю був водій, а не Келінда. Вона могла загинути за компанію, розумієте? Після обіду я став мешканцем смітника, бо… Як би це пояснити… Якийсь кровожерний диктатор минулого казав: ліс рубають – тріски летять. Так ось, за жодних обставин не варто було називати Келінду Рокс тріскою. Навіть припускати таке не можна!

Шум за сміттєвими баками затих, вдалині почулося човгання і брязкіт порожніх консервних банок. Віанда залежала від повторної переробки сировини, але в цьому районі вуличних утилізаторів із автоматичним сортуванням сміття не було і не очікувалося. Чи то мерія економила, чи давала можливість незаможним підзаробити, Флора не знала. У новинах говорили, що за межею бідності живуть тридцять відсотків віандійців, із них половина не мають офіційної роботи, а чверть – постійного місця проживання. Не дивно, що хтось риється у смітті ночами. Металобрухт відносно цінний, схопити його першим – значний успіх.

– Чому саме водій? – Перс продовжував вдивлятися у темряву. – В це важко повірити.

– Я й не пропоную вірити, – рикнув Прил. – Цілком можливо, ту людину отруїли, щоб влаштувати Келінді нещасний випадок. Чим ти слухаєш, хлопче? Це було одне з багатьох припущень, які я, дурний, чесно виклав Роксу і за які поплатився сповна. Ще щось?

– Чим його отруїли? – Флора стиснула кулаки, одночасно бажаючи і боячись дізнатися відповідь.

– Отрутою віандійської форелі. В якомусь сенсі йому пощастило: він зумів вчасно розпізнати симптоми і вжити велику дозу етилового спирту, який за старих часів використовували як протиотруту. Одного не розумію: навіщо було продовжувати рух? Водія на заміну могли надіслати за п’ятнадцять хвилин.

– Тому що Келінда Рокс вельми поспішала. – Асіанин простяг співрозмовнику руку. – Дякую, ви нам дуже допомогли.

– Не чіпай Жас Лі Мін, хлопче. – Прил відповів рукостисканням і попрямував до згаслої вивіски. – Сподіваюся, Рокси знайшли одне одного на тому світі і плюються отрутою із сусідніх казанів, – кинув через плече. – Доброї ночі.

Він зник усередині будівлі, залишивши Флору і Перса перетравлювати почуте під дрібним дощем.

– Треба розказати про це Жасмин.

– Вже набираю. – Асіанин допоміг Флорі сісти в суху теплу машину і розгорнув контакти. – І Самона Ейта не завадило б притиснути. Того дня, коли ми знайшли його біля ставка, він був п’яний і сидів біля форелі. Абсолютне божевілля, якщо Ейт не знав, що вже отруєний, і не намагався нейтралізувати отруту.