15.3

– Інспекторе! – Ільс трапився їй біля ліфта. – Вгамуйте мою цікавість. Що вас привело сюди? Напад? Хтось і до вас дістався? Ви дізналися щось важливе?

– Слизькі сходи, – була лаконічна відповідь.

– Фігурують у справі? Як?

– Посковзнувся. На добраніч.

– Ви не проти, якщо…

Стулки ліфта зімкнулися, і Жасмин вважала це дозволом на будь-які дії. Не те щоб її особливо цікавила думка інспектора, але після випадку з Еспатою вона не хотіла конфліктувати з поліцією навіть у дрібницях.

У медичному крилі було тихо: баронеса з дочками більше не сипали погрозами, Бретт спочивав із рукою в регенераторі і напівпорожньою пляшкою біля щоки, навіть Азаль у компанії покірного чоловіка залишала це місце напрочуд цивілізовано. Щоправда, лише до першого (абсолютно нейтрального!) запитання.

– Що ви шукали у ставку? Відповідь: «Брошку» не приймається. Щось велике?

Пані Сонцелика притиснула руки до ледве прикритих рожевим мереживним халатиком пишних грудей і заголосила про те, що геть усі наввипередки заганяють її в труну.

Зблизька і без косметики ця жінка здавалася надзвичайно молодою. Образ, створений нею для телебачення, був яскравим і незабутнім, але додавав їй роки. Густий макіяж спотворював риси обличчя, відвертий одяг у стилі «мені начхати на чужу думку» асоціювався з бунтарським рухом десятирічної давності. Наймолодшим із його учасників уже було за тридцять, проте Азаль легко сприйняли б за ровесницю Флори Даньяти.

Бліді щоки, тонкий ніс, губи бантиком, гостре підборіддя, чіткі вилиці, довге, пофарбоване в золотистий колір волосся… Азаль дуже відрізнялася від себе самої. У якомусь сенсі непоказність їй навіть личила – додавала людяності та вразливості.

– Я прокляну тебе, асіанко! – Азаль знервовано посмикала свій яскравий зелений кулон, дряпаючи загнутими нігтями власну шкіру під ключицями. – Знаєш, що таке справжня сила Віанди?

– В історичному сенсі – код доступу до технологій стародавніх віандійців, а в простонародному – магія, якою ви, птахопоклонники, пояснюєте кожен свій рух. Правильно? Чи точніше – магія, якою ви лякаєте нормальних людей і з якою самі ніколи не стикалися?

– Та ти!.. Та я!.. Я накладу на тебе вінець безшлюбності, дурна асіанко!

Жасмин із сумнівом помацала голову, що знову розболілася.

– Не вийде, пані Сонцелика. На мені вже висять вінець безгрошів’я, вінець гемеошності і десятки вінців поганих манер. Боюся, ваш не поміститься.

– Смієшся з магії? – Азаль ледь не задихнулася від злості. – Джако! Сьогодні ми матимемо багато роботи. Ми зробимо ляльку! Справжню птахоляльку! І ми її вивернемо!

«Яке щастя, що я не розуміюся на віандійських забобонах і гадки не маю, про що вона говорить. А чоловіка звуть Джако… Треба запам’ятати. Він такий сірий і тихий, що про нього завжди забувають», – Жасмин уважно глянула Джако в очі і задоволено кивнула, коли він, здригнувшись, відступив на крок.

– Пані Сонцелика, поверніться в реальність. Припустимо, ваша лялька – зброя потужніша за ядерну боєголовку, проте на її виготовлення знадобиться час. Хвилин десять, так? Мені вистачить десяти секунд, щоб повернути вас на лікарняне ліжко. Воно нам треба? Тим паче, я не вимагаю зізнання у злочині. Полегшіть нам обом життя. Що ви шукали?

– Кулю, – раптом відповів Джако, дивлячись у підлогу і смикаючи м’яту полу своєї блідо-зеленої сорочки з вишитими драконами.

– Яку ще кулю?! – Жасмин запідозрила, що її хочуть надурити.

Азаль заліпила чоловікові ляпаса. Джако схопився ніби для протесту, але одразу знітився і, сховавши руки в кишені закоротких штанів, забрався на другий план без обурень чи виправдань.

– Що за куля? – Знаменитий асіанський натиск, одне з найпопулярніших кінокліше, вдався на славу. – Ну!

– Чарівна!

«Ми в дитячому садку?» – але пані Сонцелика дивилася без насмішки.

– Кришталева? – Жасмин уявила побут віандійських екстрасенсів і з горем пополам зрозуміла, в чому суть.

– Куля господарів цієї планети! – Азаль розчервонілася, підвищила голос. – Втілення сили справжньої Віанди!

– Реквізит, без якого неохоче пускають на телешоу? Ви зазвичай з’являєтеся без кулі… Отже, у ставку шукали чужу? Чию?

Птахопоклонниця закотила очі й піднесла руки догори, ніби закликаючи всі небесні кари на голову грубої асіанки. Її чоловік, навпаки, потер довгий гачкуватий ніс і ворухнув пухкими, неприродно яскравими губами.

– Найвідоміша на Віанді куля належала моєму не надто хорошому другу Сенріку Ясноокому, – продовжувала Жасмин. – Тому самому Сенріку, з яким ви обідали за пів години до його смерті. Скажіть, що це збіг, і я вам повірю. Чесно. Я сьогодні дуже добра.

Джако ледь помітно хитнув головою.

– Не збіг, як прикро… Ви мені подобаєтесь, Азаль, тому що у вас вистачає сміливості йти проти Роксів. Зробіть ласку, не ускладнюйте цю ніч. Хто вас відправив у ставок із віандійською фореллю?

– Що?! Форель? Я могла загинути?

Жасмин почала втрачати витримку. У тоні співрозмовниці було стільки фальші, що вистачило б на кілька реаліті-шоу. Азаль показушно кривила губи і видавлювала скупі сльози, проте її чіткі впевнені рухи вибивалися з образу споконвічної мучениці.