Розділ 14.1. Нічні вогні

– Шкода, що не можна імплантувати мозок. Аріт Ундійській та її сімейству це допомогло б більше, ніж суперсила і нічний зір, – поділилася наболілим Жасмин, обклеюючись регенераційними пластирами. – Який сенс у дорогих імплантах, якщо використовувати їх із розумом розуму не вистачає? А баронеса, до речі, без імплантів, просто здорова як… Емм… Ейнська амонтеня чи як кажуть? Сніжко! Припиняй уже воювати за мир у всьому світі. Ну і трагедія: в інфонеті хтось помиляється! «Олімпікус» ти не скинеш, їхніх прихильників не переконаєш, хрестовий похід за мораль не організуєш. Ніч надворі, повертайся у реальність.

Флора з жалем окинула поглядом непрочитані повідомлення і зиркнула на годинник. Майже одинадцята вечора! Час пролетів непомітно і, якщо чесно, безглуздо. Створювалося враження, що фанати «Олімпікуса» цілодобово сидять біля екранів і моніторять мережу. Варто написати хоч слово проти цієї компанії, як казна-звідки набігають натовпи дивних персон і зчиняють галас на її захист. Замкнене коло якесь!

– Ти спілкуєшся з ботами, Сніжко. – Асіанка зробила величезну чашку гарячого шоколаду і сіла на диван, підібгавши ноги. – Лягай спати. Лікар сказав, що поговорити з баронесою можна буде вранці. Не дочекаюся зустрічі. Ох! – Темна, майже чорна крапля шоколаду впала на її коліно і забруднила світлу піжаму з маками. – Якась із цих модифікованих опудал добре мене дістала, ледве руку не зламала. Не заздрю ​​майбутнім жертвам крихіток Ундійських. Агресії у дівчат по горло, а інтелект не зародився.

Флора неймовірним зусиллям волі змусила себе вимкнути інфопанель і потерла очі.

– Всі роз’їхалися? – запитала, виринаючи з безодні віртуального життя.

Жасмин випила трохи шоколаду і поставила чашку на стіл – якраз біля клавіатури, з небезпечним нахилом через обгортки від вершкового печива, що потрапили під денце.

– Хто роз’їхався, хто в медсканері, хто в гіпсі… Ти чула хоч слово з того, про що я говорила, поки клеїла свою фізіономію?

– Ейт визнав, що хотів мене викрасти і залякати. Баронеса завадила тобі з ним поговорити. Він утік, Аріт Ундійська зі струсом мозку, її дочки з легкими травмами. Так?

Асіанка тицьнула пальцем у коробку з-під піци, доставлену ще в обід, і та озвалася пустим шерехом.

– Так. І?..

– І я розумію, що в тебе не було вибору. – Флора ненавиділа, коли їй намагалися ставити діагноз. – Я не боюсь асіан. Крапка. Бий будь-кого, мене це не лякає.

– Тебе не лякає й те, що мене могли вбити? – оманливо байдужим тоном промовила Жасмин. – Серйозно поранити? Покалічити?

– Ти ж із Асіо!

– Але я не залізна і не безсмертна. Добраніч.

Вона витяглася на дивані, забувши про свій напій. Прикрила очі рукою і відвернулася до стіни із вкрай ображеним виглядом. Чи треба її втішати, Флора не уявляла.

У її підсвідомості асіани були чимось позамежним. Вони уособлювали загрозу, а не вразливість, і медіа підтримували ці настрої. У новинах не показували жодного сюжету про побиття вихідців з Асіо, про знущання з них, про їхнє пригнічення!

Жасмин дихала рівно, не ворушилася і навіть не відреагувала на писк невеликої інфопанелі, яка випала з її кишені. Можливо, й справді спала… Або з дитячою впертістю ігнорувала навколишній світ.

Флора примружилася, намагаючись зрозуміти, від кого надійшло повідомлення, але ім’я відправника складалося з піктограм, а замість фотографії красувався знімок товстого пухнастого кота.

– Це Перс.

Вона підскочила від несподіванки і виявила, що асіанка дивиться на екран без тіні дрімоти.

– Він біля воріт, але правила та система Торі-Ейл забороняють відчиняти їх після одинадцятої, – продовжувала Жасмин. – Хороший привід перевірити периметр, бо всі ці охоронні штуки надто пафосні, щоб бути дієвими. Та я пас. На сьогодні з мене досить суспільно корисних справ. А ти можеш сходити розвіятись… Брошка з тобою? Чудово. Написати Персику, щоби почекав?

Флора заперечливо похитала головою:

– Навіщо йому зайвий клопіт? Надворі від мене мало користі.

«А ще моя нав’язлива ідея щодо нього прогресує», – на щастя, вдалося вчасно прикусити язика.

– Як хочеш. – Асіанка прибрала інфопанель і перевернулася на живіт, обійнявши подушку. – Тепер точно на добраніч. Не знімай брошку, не ходи одна і нічого не їж. Сподіваюся, побачимось уранці.

За вікном блимнув ліхтар. Флора прочинила віконниці і виглянула в темряву. Глибоко вдихнула прохолодне нічне повітря, зіщулилася, коли вітер пройшовся по обличчю, спіймала долонею кілька крапель дощу…

– Що це? – прошепотіла, помітивши на погано освітленому березі ставка зеленуватий вогник. – Там хтось є?

Жасмин нічого не відповіла, лише пирхнула і зарилася носом у пухнастий картатий плед.

– Час пізній, погода погана, особняк закритий… Це напевно чужинець!

Асіанка накрила вухо краєм покривала, яке полінувалася зняти, і засопіла голосніше.

«Перс його спіймає», – колись Флора без роздумів поклалася б на цю думку і викинула б підозрілий вогонь із голови.

Але занепокоєння зростало. Адже асіани просто люди – не машини, які легко полагодити заміною деталей. Якщо невідомий має зброю, він може вбивати здалеку!