12.2

Суддя Псарк заявив, що не планував нападати на екс-президента аж до того моменту, коли Торі-Ейл накрила буря і сповнені ненависті люди опинилися під одним дахом. Це був шанс, на який він чекав вісім років і втратив надію дочекатися.

Універсальний ключ суддя забрав у якоїсь із покоївок. Його репутація старого збоченця давала змогу чіплятися до дівчат, не спричиняючи підозр.

«Хамелеонки», що замінювали Псарка на екс-президента, суддя припас на інший випадок (збирався під личиною Еспати відвідати кабінет Рокса), але використав без вагань. Якби охорона уважніше стежила за тим, що відбувається в Торі-Ейл, то близько третьої години дня помітила б чотири секунди, коли на екранах перебували двоє Аруелів, проте на той час усіх турбувала буря і відсутність зовнішньої інфомережі.

Суддя провів у кімнаті Еспати понад вісім годин і вирішив, що якщо майбутня жертва не повернеться до півночі, доведеться піти. Пляшку як знаряддя вбивства він вибрав не випадково – розраховував направити слідство на хибний слід, мовляв, убивця – та сама людина, що позбавила життя і Ділена Рокса.

Аруель повернувся о пів на дванадцяту і негайно попрямував у ванну кімнату. Псарк чекав на нього в спальні, і ледве не провалив справу, коли екс-президент увійшов туди майже без одягу. Але занесена рука не здригнулася, незважаючи на подив.

Псарк залишив помешкання Еспати одразу після вбивства. Той факт, що в момент, коли він виходив із вітальні, Жасмин пройшла через ванну кімнату і виявила напівмертве тіло, став для нього сюрпризом. Екс-президент не належав до чоловіків, яких ночами відвідують привабливі асіанки.

«Хамелеонки» дали судді змогу відсунути час смерті хвилин на двадцять і влаштувати собі досить сумнівне алібі, ненадовго з’явившись на нормальних камерах. За десять хвилин до півночі він повернувся на місце злочину, розраховуючи вийти рівно опівночі, зняти компрометуючі пристрої і зі спокійною душею вирушити в ліжко.

Ось тільки труп зник.

У запалі Псарк не помітив, що тіло пропало разом із килимом, і вважав, що жертва отямилась і помчала за охороною. Як-не-як, раніше він ніколи не вбивав і поняття не мав, як це робити правильно.

«Не пощастило», – підсумував суддя і почав чекати відплати.

Після смерті всемогутнього Ділена Рокса Грон та Еспата втратили позиції. Можливо, Псарк зумів би відмазатися від замаху й обійтися штрафом за напад за пом’якшувальних обставин.

Щоправда, дочекався він звинувачення у вбивстві першого ступеня.

– Запитання? – Жасмин мучила віртуальну клавіатуру, примудряючись приділяти однакову увагу і екрану, і співрозмовниці. – Зауваження, побажання?

– Мотив, двадцять хвилин та імена, – в тон їй відгукнулася Флора, намагаючись виделкою обібрати кістяк і зібрати весь соус і зелень.

– Самон Ейт, Азаль Сонцелика з чоловіком, баронеса Ундійська з дочками, Андра Лью та її брат, Б’єн Зарек, той милий управитель із жіночим ім’ям, стара актриса, секретарка і, уявіть собі, інспектор Ларкус Ільс. П’ятнадцять людей, включно із суддею. Міг би вийти найбільший список підозрюваних у моїй практиці. Чи ви про дев’ятьох із зізнання Псарка? То це ті самі особи, але без чоловіків, дочок тощо.

– Тільки двоє з них були в Торі-Ейлі під час смерті Рокса і не мають алібі.

Асіанка закрила пошту, залишивши листи від «ІгрОлімпікуса» (дочірньої компанії всюдисущого «Олімпікуса») непрочитаними.

– Як на мене, це повністю знімає з них підозри, – зауважила насмішкувато. – Облиште, Сніжко, ми живемо не в кам’яному віці. Якби Ділена вбив управитель, він би не ризикнув особисто знайти труп, а підіслав би іншу людину. Ну а секретарка не розповідала б казки про прогулянку садом на самоті. Непрофесійні злочинці – звичайні люди, їм страшно і хочеться перестрахуватися. Вони мигтять. Розумієте? Смикаються. Нервують.

Флора відставила спорожнілу тацю і витерла губи серветкою. Незважаючи на те, що на блискучому дні не залишилося жодної їстівної крихти, аромат приправ ще не встиг вивітритися з кімнати. Він нагадував про довгі холодні вечори на шахтарській планеті, про пізні вечері та про гарячий грог, яким зігрівався батько після нескінченного робочого дня в жахливих умовах… Від цих спогадів ставало тепло і сумно водночас.

– Лада Ши не мала мотиву для вбивства, – невпевнено сказала Флора. – Їх із Роксом пов’язували суто ділові стосунки. Він добре до неї ставився, іноді жартома називав донечкою і обіцяв видати заміж за Алена або навіть за наступного президента.

– Мотив – поняття відносне. – Жасмин зітхнула і повернулася до листів із «ІгрОлімпікуса». – Хтось прощає зруйноване життя, а хтось убиває за необережне слово. Але я згодна, секретарка не завдала б смертельного удару. Судячи з її хворобливого вигляду, вона ту пляшку і не підняла б. Не хочете трохи заробити, Сніжко? – Асіанка перейшла за коротким посиланням і запустила якийсь квест під назвою «Звільнення Віанди». – Легка справа, дві тисячі за чотири години клацання. Нічого складного: треба пронизати кілком двісті птахолюдей-зомбі, причому вони маскуються під мирних громадян. За вбитих людей знімаються очки, але ж ми граємо не заради рейтингу. Візьметеся? Треба впоратись до обіду.

– А ви? – Досі тимчасова сусідка по кімнаті не втрачала нагоди поповнити рахунок ігровими грошима.

– Не в тому настрої, – буркнула Жасмин і полізла в налаштування, щоб зменшити яскравість річок крові, що розливались по екрану. – Ну що, згодні поринути у мерзенний віртуальний світ? Я йду спати. Напевно. Або візьму кави і буду дуже злою коментаторкою. Подивимося.