7.2

Касіал гасав неприродно чистим пляжем разом із однолітками: худорлявим темношкірим хлопчиськом і пухкою рудоволосою дівчинкою. Вони ганялися за собакою – великий і кудлатий, той здіймав хмари піску та бризок широкими лапами.

На задньому плані виднівся пальмовий острів і маленька пристань із самотнім катером. У небі слабо поблискували дощові фільтри, ліворуч від дітей проглядалася частина приземкуватого будинку, оповитого зеленню, праворуч – три велосипеди, м’яч, пляжна парасолька та яскрава гойдалка. На гойдалці сиділа дівчинка-підліток і начебто читала. Час від часу вона поглядала на малих, що пустували біля води, і відразу ж поверталася до свого заняття.

– Це не схоже на училище закритого типу, – прошепотіла Флора, вражена до глибини душі.

– Це Лакі-Ейл – місце, де минуло наше з Бреттом дитинство, – Ален говорив надзвичайно м’яко, немов у думках перебуваючи в минулому. – Ми вважали його раєм на землі… Менше вірте чуткам, пані Даньято. Мене називають грошовим монстром, і це чиста правда, але навіть наймерзенніший монстр не відправить осиротілого брата в пекло.

– Бретта ж відправили, – мимоволі злетіло з язика. – Вибачте. Це не моя справа.

– Абсолютно точно. Це не ваша справа, – тон співрозмовника змінився, став відчуженим і пихатим. – Доброї ночі. І пам’ятайте: термін дії пропозиції щодо чверті вартості Торі-Ейл закінчиться найближчими днями. Не проґавте свій шанс.

Рокс круто розвернувся і попрямував до виходу. Біля порога озирнувся, ніби чекаючи на відповідь, але Флора мовчки дивилася на нього і думала про те, що навряд чи колись дізнається, яка ця людина насправді.

Двері ривком відчинилися.

– Пане Рокс, вас терміново розшукує…

Здоровань в уніформі водія, що заглянув усередину, помітив сторонню особу і замовк.

– Уже йду, Енто. Ти ж знайомий із пані Даньятою?

– Ми з Гері її запам’ятали, пане Рокс.

– З Гері?.. Запам’ятали?..

Енто здивовано зиркнув на Флору і нахилився до вуха Алена.

– Що?! Ти впевнений?

Водій хитнув виголеною головою, на його грубому обличчі відбилося сум’яття.

– Повністю, пане Рокс. Це вона. Хіба ви не знали? О, перепрошую. Звісно, ви не могли її розгледіти.

«І в чому ще я замішана? Чому кожен зустрічний намагається зробити великі очі і здивовано вигукнути: «О, це ж ви!»? Уявлення не маю, хто такий Гері, але з Енто я точно не зустрічалася! Таку фізіономію і захочеш – не забудеш», – Флора обхопила себе руками, стримуючи тремтіння.

Пильний погляд Алена ніби прибив її до місця. Вона незручно переступила з ноги на ногу і, не знайшовши інших варіантів, знову почала смикати пояс сукні, ризикуючи відірвати його будь-якої секунди.

– Що знову не так? – запитала досить вороже. – З’ясувалося, що ви не лише мій пасинок, а й онук?

– Це ви сказали, що не дозволите мені померти?

– Ні! Тобто…

Флора замовкла. Нещодавно вона й справді говорила щось таке – під час бурі в Аві-Ейл, витягаючи напівнепритомного алергіка з-під сміттєвого бака. Отже… Злива, темрява, хриплий змучений чоловік у світлому піджаку… Та ну, бути того не може! Що Ален Рокс забув у нетрях? Він не з тих, хто блукає неблагонадійними кварталами. Хіба що він мав вагому причину не розголошувати свій візит.

– Навіщо ви хотіли найняти асіан? – Флорі здалося, вона склала два і два. – Того дня ви думали, що я намагаюся засадити вас у в’язницю… Ви збиралися замовити моє вбивство?!

Привабливе обличчя Алена стало порожнім. Він розвернувся і вийшов без жодного слова. Водій, цикнувши крізь зуби щось на кшталт: «Ну й люди, ні краплі поваги», пішов за ним.

«Я його образила? Хіба від згадки асіан на думку насамперед не спадає замовне вбивство?» – у глибині душі Флора розуміла, що не має рації, і від цього на серці ставало ще гірше.

– То ось ви якої про нас думки, – пролунало з-за порогу. – Ясно… А я все зрозуміти не могла, чого ви сахається від Персика як від чумного. Навіть на романтику налаштувалась, дурепа.

Флора підвела голову, щоб зустрітися поглядом із Жасмин і присоромлено відвести очі.

– Вибачте, – пролепетала, гостро відчуваючи провину. – Я зовсім не це мала на увазі…

– А зі мною що не так? Я пикою для кілера не вийшла? – Складалося враження, що саме це засмутило асіанку найбільше. – Чи доля жінки – дітей народжувати і рота не відкривати лишній раз? Маю розчарувати: з нас двох монстр – не Персик. Дорогу вниз знайдете самі, а не дійдете – плакати не буду. На добраніч!

Всипана червоними маками піжама Жасмин зникла за дверима. Флора кинулася слідом, але зупинилася посеред коридору, не знаючи, що сказати. Сенс вибачатись, якщо вибачення прозвучать нещиро?

«Асіани – бандити», – запевняли і плітки, і новини, і фільми. Доля у них така: мати надлюдську силу і нести руйнування. Це з народження укорінялося у свідомості людей, і позбутися стереотипів було непросто. Може, згодом і вдалося б, але кількох днів катастрофічно не вистачало!

– Доброго вечора, матінко, – пролунало за спиною. – Вийшла помилуватися природою?