6.4

***

Дощ лив як із відра до самого вечора, і хоча очисні споруди відфільтровували шкідливі домішки, вода в калюжах стояла каламутна й жовтувата. Чи то невідремонтовані фільтри збоїли, чи винний був глинистий ґрунт, Жасмин не уявляла, і не збиралася перевіряти це експериментальним шляхом.

Вона не любила негоду, воліла дивитися на опади крізь вікно. На Асіо злива означала, що настали холоди і цілих пів року єдиним затишним місцем буде дім. Там добре… Багато тепла, смачної їжі, сміху та задушевних розмов. Хотілося вірити, що навіть тепер, через роки, нічого не змінилося. Проблемна дочка, що якимось дивом успадкувала експериментальні гени, далеко, і ніщо не завадить її абсолютно нормальній родині вести нормальне життя в нормальному кварталі нормальних людей.

Жасмин кашлянула, проганяючи непрохані думки. Асіо – це минуле, немає сенсу чіплятися за нього. До певного моменту воно було ідеальним, а потім стало таким, яким його зображують у фільмах про важких підлітків із надзвичайними здібностями. Не вина сім’ї, що обожнювана донечка-відмінниця не зуміла вписатися у світ, де править сила – і де зневажають надмірну силу.

«Не зближайся ні з ким. Зв’яжешся з поганою компанією – тебе втягнуть у неприємності і зроблять винною, знайдеш хороших друзів – одного разу доведеться їх захищати, і тоді теж виявишся винною», – казав батько.

Прикро, що юнацький максималізм змусив чесну та справедливу Жас Лі Мін наплювати на його слова. Вона уявила себе захисницею пригноблених і швидко дізналася правду життя: ображаєш слабких – ти крутий, чувак, і тато в тебе важлива шишка; ставиш на місце хуліганів – ти безмозка гемеошна сука і повинна виправдовуватися перед законом за кожен свій рух. А ще нормальні однолітки не сприймали дівчат із особливими генами всерйоз, але Жасмин не вважала це проблемою – вона не збиралася закохуватися в тупих расистів і планувала присвятити себе боротьбі з нерівністю.

На щастя, Перс трапився на її шляху руйнування раніше, ніж поліція. Він показав інший бік медалі: світ очима сімдесяти відсотків населення Асіо. Тих сімдесяти відсотків, що відрізнялися від «звичайних людей» зміненими генами і, по суті, правили планетою.

Вони не вважали себе нещасними. Їх не зачіпали ані безнадійні спроби деяких громад зберегти чистоту раси, ані чутки про розумову неповноцінність «гемеошників», ані зневага збоку світової спільноти. Асіани просто жили, як уміли, і дозволяли часу розставляти пріоритети. Їх усе влаштовувало.

Але Жасмин не прижилась і серед них. Це скидалося на фатум, проте вона ніде не почувалася своєю. Як і Перс, який ненавидів принцип ігнорування зла ще більше, ніж вона сама.

«Ми з тобою як сірі ворони у світі чорних та білих», – сказав якось він і запропонував виїхати.

На Віанду, ага. У глушину ще більшу, ніж Асіо, де підвернулася непогана робота для двох злих асіан. Хто ж знав, що те замовлення стане початком і міцної дружби, і невеликого бізнесу?

Злива посилилася, крізь помутнілі фільтри не було видно навіть неба. Жасмин затемнила вікно і відкинула спогади. Сенс думати про минуле? Воно у неї не найкраще, але й огидним його не назвеш.

– Сніжко! – крикнула вбік. – Ви не проти, якщо Персик залишиться на ніч? Тут людей помітно побільшало і щось явно назріває. Він у нас із вищого товариства, у світських інтригах розбирається краще за мене. Сніжко? Слово честі, він зовсім не страшний!

Флора мовчала. Це було на неї не схоже, тож Жасмин стривожено обернулася.

– Сніжко?.. Ви де? У ванній?.. Гей, відгукніться! Я ж вас ніби як охороняю!

«Точніше, ниєш про долю і витріщаєшся у вікно, забувши про все на світі!» – гаркнула совість.

– Сніжко! Це вже не смішно! Я відвернулася на п’ять хвилин, а ви… Трясця!

Прочинені двері в коридор підказали, що віандійка не грається в хованки, до того ж той факт, що вона вийшла, не сказавши ні слова, зовсім не обнадіював. Адже вони домовились: обережність насамперед. Якого ж чорта Флора наплювала на здоровий глузд?!

Жасмин кулею вискочила з кімнати.

– Сніжко! – прокричала і кинулася до покоївки, що відразу шарахнулася вбік. – Ви її бачили? Флору Даньяту?

Зблідла дівчина в уніформі щось нерозбірливо забелькотіла і почала повільно сповзати вниз по стіні.

– Де Флора Даньята? – вдруге питання прозвучало набагато спокійніше, і покоївка ризикнула розплющити очі. – Просто вкажіть напрямок і йдіть за серцевими краплями.

– А… А… А…

Жасмин здогадалася відійти на крок і відпустити мереживний фартух.

– Ален Рокс, – прошепотіла дівчина. – Тераса. П’ятий поверх.

– Цей грошовитий покидьок потягнув дурну віандійку на дах? – Безвідповідальність деяких людей вражала уяву. – Про що вона тільки думала?

– Вона сама попросила його про розмову, – ледь чутно заявила покоївка, яку починало трусити. – Видивлялася з-за дверей, а коли побачила, спіймала за руку і…

Жасмин не дослухала. Зірвалася з місця і, проігнорувавши ліфт, помчала до сходів. П’ятий поверх? Тераса? Низькі перила та кам’яний майданчик унизу? Віандійка збожеволіла! Краще б вона в басейн із акулами стрибнула! У акул немає натовпу підлабузників, готових забезпечити хоч алібі, хоч брехливе зізнання.