Розділ 2.1. Ніч незнайомців

Вузьку вулицю заливала вода. Подекуди вона доходила до кісточок, а біля заваленого сміттям каналізаційного люка утворилося невелике озерце. Навіть силуети однотипних присадкуватих будівель губилися в сутінках і потоках дощу.

Вітер збивав із ніг і заважав роздивитися номери будинків. Це був не найпристойніший район, тому на багатьох спорудах табличок просто не було. Флора знала, що сімсот шостий десь тут, але не могла змусити себе покластися на волю випадку і подзвонити в перші-ліпші двері.

Вона вже шкодувала про необдумане рішення. Краще б залишилась у підземному переході і не шукала зайвих неприємностей на свою голову. Можливо, вранці, коли пів міста поспішатиме на роботу, вдалося б проскочити в потяг без квитка і повернутися в Торі-Ейл. А зараз, як-то кажуть, ні туди, ні сюди.

Злива нещадно била в обличчя, до того ж подекуди сипався дрібний град.

Атмосферу на Віанді ще в минулому столітті споганили викиди промислових заводів, які нині перетворилися на потворні пам’ятки недалекоглядності колонізаторів. Через це потоки води, що падали з неба, мали жовтувато-коричневий відтінок і відчутно смерділи болотом. Від них свербіла шкіра, сльозились очі і починався кашель.

Захисні споруди Торі-Ейл відфільтровували шкідливі речовини й послаблювали силу стихії, проте тут, на околиці міста, бурю не стримувало ніщо. Про те, як цей кольоровий ароматний «дощик» позначиться на здоров’ї та одязі, Флора намагалася не думати.

«Мені потрібне укриття!» – вона нахилила голову, ховаючи почервоніле від холоду обличчя, і рішуче рушила до найближчого ґанку.

Під ногою хруснуло бите скло.

– Гей, ти… – пролунало наче з-під землі. – Гей…

Град став більшим і важчим, кожен удар завдавав болю. Флора прикрила потилицю руками і скрикнула, коли шматочок льоду потрапив у кісточку мізинця.

– Де ви? – Швидко темніло, але вуличне освітлення не вмикалося через шалений вітер. – Що з вами?! – Виття урагану перетворювало чужий голос на шепіт.

– Допоможи… Заплачу… Багато…

Вона начебто визначилась із напрямком. Нахилилася, опираючись урагану, зробила п’ять невпевнених кроків… Так і є – ліворуч, між сміттєвим баком і розмальованою графіті стіною, у глибокій смердючій калюжі сидів обліплений брудом чоловік із опухлим обличчям.

Першої миті здалося, що це викрадач із поїзда, але Флора подумки прикрикнула на себе за дурні страхи. Її точно не чекатимуть у такому місці і в такий час. Чоловік, що скорчився перед нею, або алергік, або отримав травму. Йому потрібно допомогти, причому терміново і самотужки, бо інфомережі немає і викликати медиків неможливо.

– Вам погано? Алергія, так? – Кожен третій житель Віанди страждав від цього. – Є ліки?

– Допоможи…

Флора схилилася до нього і швидко обшарила кишені мокрого світлого піджака.

– Ампула тріснула! – Уламок пластику голкою вп’явся в палець. – Нічого, не хвилюйтеся… Вставайте, нам треба якнайшвидше забиратися звідси!

Легко сказати! Ця людина була високою і великою. Поруч із нею Флора почувалася дівчинкою-підлітком, яка намагається зрушити з місця хворого коня. Так, у її юності траплялося й таке… Щоправда, гривастий улюбленець допомагав усіма силами, а незнайомець ніби втратив волю до життя.

– Нумо! Постарайтеся! Ви маєте зайти у сухе місце!

– Заплачу… Багато…

– Та я сама вам заплачу, якщо зробите зусилля і встанете!

– Що?..

Флора схопила його праву руку і поклала на край бака для сміття, потім міцно вчепилася в ліву і стиснула зуби.

– Один, два, три! Як хочете, але померти я вам не дозволю! Давайте! Вгору!

Чоловік підвівся з гучним стоном і майже відразу навалився на стіну.

– Не дозволиш?.. – пробурмотів, запинаючись. – Ти хоч знаєш, хто я?

– Той, кого я ніколи більше не побачу. – Флора обхопила його за талію і потягла до найближчого ґанку. – Там козирок. Потерпіть трохи, скоро я знайду двері, які нам відчинять.

– Навряд чи. – Зуби незнайомця почали відбивати нерівний ритм. – Цей блощичник наскрізь прогнив. Все прогнило на Віанді. Абсолютно все.

– Не витрачайте сили на розмови! Йдіть! Ой! Стійте!

З-за рогу виринув довгий блискучий автомобіль і помчав прямо на них, засліплюючи фарами і розбризкуючи воду з калюж. Флора притримала свого супутника, боячись, щоб він не потрапив під колеса, але гальма вискнули якраз навпроти їхнього тимчасового укриття. З машини вискочили двоє здорованів, грубо відштовхнули її на кам’яні сходи і дбайливо посадили незнайомця з алергією на м’яке сидіння – до людини в білому халаті, що тримала напоготові шприц.

Двері опустились, автомобіль рвонув із місця і зник за дощовою завісою.

– І що це було? Галюцинація через хімічні домішки? Чи я бачила когось із уряду? Може, сина президента, ха-ха-ха?

На Флору впав прямокутник світла. Вона різко обернулась і зачепилася за шматок асфальту, вимитий потоком води. Зойкнула, виставила перед собою руки в захисному жесті, полетіла на гострі ребра сходів і мимоволі заплющила очі…