Розділ 1.1. Безкінечний день

Флора вийшла з поліцейського відділку і знесилено притулилася до темної стіни, побитої часом та лишайниками. Нарешті! П’ять годин пекла закінчилися. Можна знову дихати вільно і не тремтіти від страху за своє майбутнє.

«Проста формальність. Ви – свідки, а не підозрювані», – згадалися слова інспектора Ільса, який викликав на допит увесь персонал садиби Торі-Ейл, навіть посудомийок та тимчасових працівників.

Шкода, що його керівництво вважало інакше.

Загадкове вбивство Ділена Рокса, найбагатшого землевласника Віанди, – не рутинна справа. ЗМІ встигли звинуватити в цьому і спадкоємців, і шпигунів, і десятки найрізноманітніших таємних організацій, і навіть віандійських чаклунів – тих жалюгідних диваків, яких Рокс видворив за межі міста, подалі від цивілізації.

Злочином зацікавилися і люди із самих верхів. Флора навіть не зрозуміла, хто саме відповідає за розслідування, – слідчі змінювалися швидше, ніж вона встигала запам’ятовувати їхні імена, і кожен поводився як начальник.

Запитання, звинувачення… Чужаки вимагали неможливого, кидали образи в обличчя, намагалися підловити на брехні й обіцяли гарне ставлення в обмін на співпрацю. Здається, вони мали теорію, де не сходилися кінці з кінцями.

Подробиці не озвучувалися, та Флора й не хотіла їх знати. У кімнаті очікування майнула чутка, нібито Ільса розжалували і незабаром відправлять у далекі колонії. Якщо вже інспектора не минула опала, то що й казати про просту вчительку, та ще й безробітну від учора? Ні, лізти в це не варто.

У кишені знайшовся м’ятний льодяник. Напевно, бешкетник Кас підкинув. Він любить такі жарти! Сьогодні зранку його відіслали до військового училища на Елісту – подалі від Віанди та суперечок за спадок. Хлопчику навіть не дозволили провести батька в останню путь, а якомога швидше прибрали з поля зору нового господаря Торі-Ейл.

Флора розгорнула яскраву обгортку і кинула цукерку до рота. Пообідати не вдалося через допит, розраховувати на вечерю теж не мало сенсу. Темніло, погода погіршувалася щомиті… В тутешніх широтах бурі – не рідкість, особливо навесні. Вуличні торговці поховалися, в кафе не проштовхнутися… Та й немає часу на їжу. Якщо не встигнути в Торі-Ейл до одинадцятої, ворота садиби зачиняться до самого ранку.

«Може, треба було сказати?..» – майнула невпевнена думка.

Флора зміряла неприязним поглядом заґратовані вікна поліцейського відділку і здригнулася. Коли після обіду вона йшла сюди як свідок, то обіцяла собі, що не приховуватиме нічого. У неї чудова пам’ять, той фатальний день запам’ятався до найдрібніших деталей. Розклад Ділена Рокса, неофіційні зустрічі, навіть сварки… Вчителька багато чого помічає, бігаючи за вередливим учнем по всьому особняку, а от її не бачать.

Але, як з’ясувалося, слідчих це мало цікавило. Складалося враження, що їм хочеться почути щось, що б підтвердило поточну версію подій. Вони розпитували про непристойні чутки та особисте життя загиблого, робили брудні натяки, зрештою прямим текстом заявили, що Флора не могла чесним способом отримати місце вчительки восьмирічного Касіала Рокса.

Адже у неї немає ні зв’язків, ні покровителів, ні фінансового забезпечення. Високі бали у дипломі? Це виправдання викликало знущальний регіт і жарти щодо того, що гарне молоде личко набагато важливіше за оцінки. Простіше кажучи, діалог не вдався.

«Я намагалася розповісти правду. Не моя вина, що вона нікому не потрібна», – Флора струснула головою, відганяючи сумніви, і попрямувала до метро. Вона не любила підземку, але в цьому районі інших варіантів не було.

Хмарність посилилася, на запилений асфальт упали поодинокі краплі дощу, легкі вихори кружляли сміття і гриміли надірваною вивіскою давно занедбаної кондитерської. Як запевняли інформаційні екрани, буря наближалася надзвичайно швидко. Менше ніж за пів години цей квартал потрапить в її епіцентр і рух транспорту припиниться на кілька годин.

«Я встигну!» – йти проти вітру було важко, і Флора натягла косинку на очі, рятуючись від усюдисущого пилу.

Весняна куртка погано захищала від холоду, напівпорожня сумочка раптом набула ваги, намоклий поділ довгої сукні лип до ніг і заважав руху. Губи потріскалися чи то від негоди, чи від спраги. От би зробити хоч ковток гарячого солодкого чаю з імбиром! Але доводилося вдовольнитись м’ятною цукеркою і, стиснувши зуби, крокувати вперед.

На станції було тепло, тихо і малолюдно, бо двері поїзда зачинилися прямо перед Флорою. Та засмучуватися не мало сенсу – наступний очікувався лише за десять хвилин. Прикро лишень, що під землею хвилини здавалися годинами і завдавали майже фізичного болю.

– Дівчино! Руденька! Ви ондечки впустили!

Вона не відразу зрозуміла, що чоловік похилого віку з акуратним ціпком у руці звертається до неї.

– Перепрошую?..

– У вас гаманець випав. – Перехожий повільно наближався. – Он, за обмежувальною лінією. Поспішіть, бо хтось інший підбере.

Флора миттю пірнула рукою в сумочку. Не може бути! Там же перша і поки що єдина зарплата! Серце забилося швидше, але доля вирішила не насміхатися.

– На щастя, це не мій. Дякую вам за пильність. О, там біля каси поліція! Вони розберуться.

«Твій чи не твій – яка різниця? З нього гроші виглядають, судячи з кольору купюр – не дріб’язок», – читалося в очах незнайомця, затінених козирком кепі.