Розділ 1

В кабінеті директора досить прохолодно. Надворі жовтень, опалення ще не увімкнули і тому навіть вазони на підвіконні опустили своє широке листя. Я закутуюсь тісніше у куртку, ховаючи тремтячі руки у кишені.

- З цією ситуацією треба щось робити, - кажу спокійно, стримуючи злість. Знаю, що криками нічого не вирішити. Вже пробувала. - Вони не дають жити моїм хлопцям.

- А що ми можемо зробити? - розводить руками Іван Миколайович, директор школи. - Ми вже батьків викликали і виховні бесіди проводили. Це ж діти, так вони вчаться комунікації.

- Кулаками? - червонію від обурення. - Ви бачили синці у Богдана і Дмитра? Це вже не жарти.

Найбільше бісить те, що керівництво школи взагалі не хоче вирішувати проблему. Їм байдуже, вони просто закривають на це очі, бо батьки тих бешкетників, що зачіпають моїх дітей, непрості люди. А я звичайна мати одиначка, не можу їм протистояти.

- Я вас добре розумію, Яно Дмитрівно, - дружелюбний тон директора зовсім не тішить. Я знаю, він просто хоче якнайшвидше мене позбутись. - Хлопчики дуже часто б'ються між собою. У мене самого син.

- І він теж потерпає від побоїв?

- Не перебільшуйте, - відмахується від мене, як від набридливої мухи. - Вони просто поштовхались. Ваші теж нашкодили цій трійці. У одного куртка подерта, у іншого щока подряпана.

- Ще скажіть, що за куртку прийдеться заплатити, - фиркаю роздратовано і відвертаю голову до вікна. - Ті діти не виховані і їх треба покарати, бо потім вони накоять ще більше проблем.

- Ви хоч знаєте, хто батько Макара? - Іван Миколайович хмуриться і спирається ліктями на стіл, потерши блискучу лисину. Він точно змерз, але продовжує сидіти в досить тонкому костюмі. - Він відомий адвокат у місті. Якщо захоче, засудить будь-кого.

- Це ви мене так попереджаєте? - ну це вже не лізе ні в які ворота. Підводжусь і спираюсь долонями на поверхню столу з іншого боку. Тепер я нависаю над, ним розлючена і незадоволена. - Це ж діти. Ще скажіть, що він буде судитись з семилітніми хлопчиками. Це взагалі абсурд, вважаючи на те, що його син сам постійно влаштовує бійки.

Директор важко зітхає і відхиляється на спинку крісла, йому явно не комфортно, коли так над ним нависають. А мені образливо за своїх дітей. Навчальний рік лише почався, а вони вже разів п'ять приходили додому практично пошматовані.

- Яно Дмитрівно, хочете я дам вам пораду? - тон його голосу благальний. Він зараз наче звір у пастці. - Не зв'язуйтесь з цими людьми. Можливо з часом діти примиряться, а ви не наберетесь лиха, затіявши цю війну.

- Дуже дякую за таку цінну пораду, - ціджу крізь зуби, останні слова виділяючи якомога чіткіше. - Ви дуже мені допомогли.

Відштовхуюсь від столу і розвернувшись та не попрощавшись, швидко прямую до виходу, зачепивши і ледь не кинувши пустий стілець, на якому я тільки що сиділа.

Нечувано! Діти в школі б'ються ледь не до крові, а директор радить закрити на все очі. Так і хочеться схопити хлопців і перевести в інший заклад. Але розумію, що не вихід тікати від проблем. Де гарантія, що в іншій школі не буде такого самого Макара з впливовим татком за спиною?

У коридорі вже тихо. Урок почався і діти розбіглись по класах. Лише моя трійня слухняно сидить під стіною на лавочці. Чекають мене. Як тільки виходжу, вони гуртом підносять на мене широко розкриті оченята.

Так, я мама трійні, і це водночас чудово і важко.

Світлі чуби хлопців розтріпані, волосся стирчить у різні боки після недавньої сутички. У Богдана брудний рукав курточки, Дмитро потирає подряпаного носа. Дивлюсь на дітей і злість накочується новою хвилею.

Я знаю, чому ті бешкетники чіпляються до моїх хлопців, бо вони впевнені, що їх немає кому захистити. Ростуть без батька, без надійної чоловічої підтримки. Але в них є я, і просто так я не це залишу. Все одно щось придумаю.

Поруч з братами сидить Марійка. Ніжна квіточка — хотілося б сказати, але ні. Вона з характером і могла б дати здачу усім трьом тим задиракам, які чіпляються до її братів. Тільки до неї ніхто не лізе, здається, відчувають, що краще її не чіпати.

- Йдемо додому, - командую, стріпуючи з плечей неприємну розмову з директором.

Всі троє зістрибують з лавки і обступають мене з усіх боків.

- А в магазин зайдемо? - бере мене Марійка за руку. - Хочу шоколадку.

- У мене немає при собі грошей, я не взяла гаманець.

Я швидко побігла до школи, як тільки мені подзвонили і повідомили про чергову бійку. Але якщо чесно, гаманець навмисно залишила. Бо дітлахи завжди випрошують щось купити, а в нас цього місяця трохи скрутно з грошима.

- Мені не потрібні твої гроші, - самовпевнено говорить дочка і з кишені курточки дістає сто гривень. - Я маю свої.

- Де ти їх взяла? - щиро дивуюсь.

Я звичайно даю їм кишенькові, але точно не такими сумами.

- Секрет, - усміхається, ховаючи руку назад у кишеню.

- Марійко, я сподіваюсь, ти ні в кого їх не відібрала, - схиляюсь до неї, заглядаю в темні очі, такі ж самі як у її батька. - Не можна цього робити.

Я не здивуюсь, якщо вона це зробила. Якщо Богдана і Дмитра ображає хтось, то Марійка може сама кого хочеш образити.

- Ні, мамо, - супиться на мої припущення. - Це Ромка мені дав, якщо я сидітиму з ним за партою.

Видихаю з полегшенням і випрямляюсь. Ромка, це їхній однокласник, який бігає за Марійкою з першого класу. Сильно вона йому сподобалась.

- Марійко, все одно не можна брати гроші у інших дітей, - наказую їй суворо, а вона відводить погляд, наче й не слухає.

- Вона вже не вперше це робить, - здає її Богдан.

- Мовчи, - шипить Марійка, насупившись на брата. - Більше не куплю тобі морозива. Більше навіть не проси.

- І не треба, мені мама купить, - впевнено відповідає брат.

- Годі вам, - шикаю на обох. - Ходімо.

Ще раз оглядаю хлопців і рушаю, підштовхуючи їх уперед. От що мені з ними робити? Як захистити?