Розділ 13

Сьогодні чомусь сильно ломить тіло особливо плече. Старі рани ниють, дають про себе знати, перегукуються з душевним неспокоєм. Напевно буде змінюватись погода. Я, наче той старий дід, можу прогнозувати найближчий дощ, або навіть сніг.

Відпрацювавши прийом, мну плече і кривлюсь. Мої маленькі учні повторюють за мною до найменшої дрібнички, наче вони теж тридцятирічні діди, що колись виживали, а зараз про ті часи нагадують лише зарубцьовані шрами.

- Молодці, - підбадьорюю їх і усміхаюсь. - Тільки останнє скоріш для мене, ніж для вас. Кістки мої не такі вже слухняні.

- А хіба кістки можуть не слухатись? - запитує Олег, світленький хлопчик маленького зросту. За короткий час я вже вивчив їхні імена і навіть знаю, у кого який характер.

- Можуть, - зітхаю і тру передпліччя, відчуваючи імпульсивний біль. - Особливо, коли хочеш піднести руку, а вона не підноситься.

- В такому випадку треба йти до лікаря, - озивається Марійка. - Він вас вилікує, дасть пігулку і все буде добре.

- Якби ж лікар мені допоміг, - хмикаю, дивлячись на дівчинку, яка не може встояти на місці. В неї стільки енергії, на декілька дітей вистачило б. І навчання схоплює на льоту. – Та, на жаль, він безсилий.

- А нас мама постійно везе до лікаря, коли ми хворіємо, - говорить вона дуже серйозно. - І нам допомагає. Може ви не до того лікаря ходите? Ідіть до нашого.

- Можна спробувати, - заливаюсь сміхом. - на мить навіть забуваю про біль. - Обов'язково запитаю вашу маму, як називається той чудодійний лікар і де його знайти.

- Спитайте, вона нас сьогодні привезла.

Мені навіть цікаво глянути на жінку, яка народила трійню. А ще ці діти мені дуже імпонують, бо рідкість зустріти таких як вони. В моїй сім'ї близнюки народжуються дуже часто і це аномалія, якій дивуються усі. Досить я з Аліною двійнята, то ще й мої сестри народили по двійко дітей. Цікаво, а як буде у мене, коли я наважусь стати батьком?

Про дітей я ще не задумувався. Та й якось не вписується Інга в материнську роль. Вона постійно зайнята, живе роботою, навіть я інколи не отримую її уваги.

Зате того вечора, як я поїхав у Димитрівку і зустрів Яну, Інга миттєво згадала про мене. Вона наче відчула загрозу, що є ризик руйнуванню її стосунків. І це було справді так. Я був на межі, діяв імпульсивно, слухаючись лише своє серце і бажання. Поруч з Яною я якось ожив, задихав повними грудьми, відчув, що можу звернути гори. Та Інга нагадала про себе і мене облило холодною водою. Я ледь не зрадив, а це для мене не притаманно. Отямився, поїхав до батьків, переночував, а зранку повернувся у місто. Зустрівся з Інгою, яка була обурена моєю ночівлею не в дома, адже я обіцяв повернутись ще ввечері. А я їй нагадав, що вона моя наречена і мала б їхати зі мною. Від тоді наші стосунки трохи напружені, але ми говоримо одне з одним і далі будуємо плани на весілля.

- Обов'язково сьогодні познайомлюсь з вашою мамою, - обіцяю трійнятам.

І після цієї короткої розмови ми продовжуємо заняття.

В кінці дітки мені вклоняються, а я їм. На тому й розходимось. З'являється моя помічниця Марина і веде усіх в роздягальню. А я беру опіку над трійнятами, допомагаю їм переодягнутись і виводжу до вестибюля, де має їх забрати мама.

- У вас стільки гарних м'ячів у тій сітці, - говорить до мене Дмитро. - Можна взяти один?

- Звичайно можна, - схиляюсь до хлопців і кладу долоні їм на плечі.

Як можна відмовити таким хорошим діткам? Здається я б виконав усе, що вони попросять.

- Ура, - тішаться і зриваються з місця, біжать до імпровізованого квадрата з м'ячів. Марійка поспішає за ними, глянувши на мене якось дивно і хитро усміхнувшись.

Я випрямляюсь і спрямовую погляд перед собою, бачу її. Яна якраз у цю мить зайшла у вестибюль, за нею плентається якийсь худий чоловік. Вона завмирає, зустрівшись зі мною поглядом, легкий шок відображається на її красивому обличчі. А потім вона опановує себе і підходить ближче. Я теж йду їй на зустріч, і так ми зустрічаємось посеред вестибюля.

Не помічаю нікого навколо, все зникає, лише вона перед очима. Я думав, ми більше ніколи не зустрінемось, але виходить помилився. Чи зможу я її відпустити знову, знаючи, як сильно вона засіла в моїй душі. Останніми днями я навіть почав сумніватись, чи хочу я одружуватись з Інгою. Чи зможу жити з однією, коли постійно думаю про іншу?

- Привіт, як ти мене знайшла? - губи вперше за останній тиждень розтягуються в усмішці самовільно.

- Я тебе не шукала, - блідне і я помічаю, як її погляд ковзає на дітей, яких я привів. - Я привезла своїх дітей на тренування.

От тобі й на! Несподівана новина ледь не збиває мене з ніг.

- Виявляється, я їх треную, - кажу стримано, а всередині все клекоче від хвилювання. Оглядаюсь, дивлюсь на трійнят, ну звичайно, вони схожі на Яну, ось чому Марійка мені когось нагадувала. - Який тісний світ.

- Вони дуже задоволені заняттями, - говорить радісно.

- То виходить, ти мама семирічних трійнят, - промовляю задумано. Щось мене хвилює, але не можу зловити думку. У неї такі дорослі діти, якби ми не розійшлись, вони б могли бути нашими. - І хто їх батько?

Вона не відповідає відразу, вагається, і мені здається це трішки підозрілим. І тут до нас підходить худий чоловік, який стояв трішки осторонь, і протягує мені руку.

- Я батько трійнят Яни, - каже зухвало. - Вітаю, я Ігор Тимків.

Я хмурюсь і підозріло розглядаю чоловіка, та зрештою мушу потиснути протягнуту руку. Не хочу бути неввічливим.

- Яна говорила, що ви начебто розлучились, - кажу, згадавши розмову нашу в хаті, та глянувши на Яну.

Жінка має збентежений вигляд, наче їй зараз дуже некомфортно. Чого б це? Може збрехала? Може вона теж має стосунки, а тепер не хоче, щоб правда виплила?

- Так, була дурість з мого боку, - бубнить чоловік червоніючи та розганяючи мої сумніви. - Але я намагаюсь усе виправити. Дітям потрібен батько і повноцінна сім'я.