Розділ 12_2

Всю дорогу до спортивного клубу Ігор весело спілкується з дітьми. Вони щось активно йому розповідають, а він охоче слухає. Я сиджу навпроти них в тролейбусі і думаю, чи правильно я все роблю. Може справді я занадто категорична до Ігоря? Він хороший, може бути турботливим, співчутливим, тільки є в ньому один великий мінус — його ненадійність і слабкий характер. Та з іншого боку усі ми не ідеальні.

Нарешті ми приїжджаємо і я можу викинути дурні думки з голови. Заходимо у клуб і моїх дітей зустрічає Марина. Вона завжди ввічливо вітається і обіцяє, що діти цікаво проведуть час. Потім вона приводить їх назад. Тренера їхнього я ще ні разу не бачила і мені аж цікаво глянути на нього, познайомитись.

- Вип'ємо чогось в кафе, поки чекаємо? - пропонує Ігор.

Погоджуюсь, хоч насправді нічого не хочеться. Але сидіти у вестибюлі півтори години немає ще більше бажання.

Кафе через дорогу. Тут затишно і дуже смачна кава. Ігор весь час намагається завести зі мною розмову, але я відповідаю коротко і сухо. Тримаю між нами дистанцію. Відчуваю, що він хоче зблизитись, а мені цього не треба.

Постійно зиркаю на годинник, і коли підходить час, ми залишаємо кафе і йдемо у клуб.

Заходимо всередину, і якраз в цю саму мить виводять моїх дітей. Тільки цього разу не Марина. Поруч з моїми дітьми знаходиться Богдан, одягнений у біле кімоно, і я завмираю від легкого шоку.

Хлопці йому щось радісно говорять, він киває, і вони біжать до сітки з м’ячами, помахавши мені рукою. А Богдан переводить на мене погляд, на його обличчі з'являється легке здивування, та він швидко його ховає за непроникною маскою і повільно підходить. Мені нічого не залишається, як підійти до нього теж.

Вся тремчу від несподіваної зустрічі. Я вже зрозуміла, хто тренер дітей, і думка, що рідний батько понад тиждень навчав своїх дітей, не знаючи про них, змушує серце стиснутись.

- Привіт, як ти мене знайшла? - запитує з легкою усмішкою на губах.

- Я тебе не шукала, - ніяковію. - Я привезла своїх дітей на тренування.

- Виявляється я їх треную, - хмикає і кидає погляд на трійнят, що знову крутяться біля сітки з м'ячами. - Який тісний світ.

- Вони дуже задоволені заняттями.

- То виходить, ти мама семирічних трійнят, - його голос стає задуманим. І я починаю сильніше нервувати. - І хто їх батько?

Ось те питання, на яке треба відповісти правдиво. Хіба це не шанс? Лише одне слово і я позбудусь цієї таємниці. Вагаюсь лише мить і цього вистачає, щоб в розмову впхався Ігор. Він підходить до нас ближче і по-власницьки приобіймає мене за талію, а мені так й хочеться відкинути його руку, та не роблю цього.

- Я батько трійнят Яни, - каже впевнено, наче має на те право. - Вітаю, я Ігор Тимків.

Богдан хмуриться і підозріло розглядає чоловіка, та зрештою потискає протягнуту руку Ігоря.

- Яна говорила, що ви начебто розлучились, - обережно промовляє Богдан, ковзнувши на мене запитальним поглядом.

Важко ковтаю, розгублена цією ситуацією.

- Так, була дурість з мого боку, - ніяковіє Ігор. Я впевнена, що він навіть червоніє від сорому, але не дивлюсь на нього, тому не знаю точно. - Але я намагаюсь усе виправити. Дітям потрібен батько і повноцінна сім'я.

Погляд Богдана пропалює в мені дірку. Він наче відчуває брехню, але не розуміє, де вона прихована.

- Нам час їхати, дітям ще робити домашнє завдання, - бурмочу так тихо, наче в мене не залишилось сил. - Дякую за можливість для моїх дітей навчатись бойових мистецтв.

- Я займаюсь улюбленою справою і радий допомогти сім'ям, які не можуть проплатити курси.

Говорячи ці слова, Богдан дивиться на Ігоря, бо це камінь в його город. Натяк, що Ігор не здатен нас забезпечити. Та здається, мій колишній навіть не помічає цього, він усміхається і тісно притискає мене до себе, ніби намагається показати, що ми разом. Але це не так і я не хочу, щоб Богдан так думав.

- Годі, - кидаю на Ігоря похмурий погляд і відштовхую його. Йду до дітей, залишивши чоловіків самих. - Хлопці, у вас вже є м'ячі. Навіщо вам ще один?

- Але Богдан Сергійович дозволив, - бурчить Дмитро, дістаючи з сітки новий м'яч.

- Богдан Сергійович не знає, наскільки ви багаті на м'ячі, вам не обов'язково брати додому все, що вам дозволяють. Залиш його, - беру Марійку і Богдана за руки і веду до виходу, зачекавши поки Діма кине м'яч і піде переді мною.

Киваю на прощання Богдану, котрий чомусь дивиться на мене широко розкритими очима, і не чекаючи Ігоря, виводжу дітей з будівлі.

Що за напасть? Як можна було не знати, що тренер моїх дітей мій коханий чоловік і їхній батько?