Розділ 12

Котика назвали Пушок. І діти мають стільки радості, скільки не мали за все життя. Вони граються з ним цілими днями. Інколи сваряться між собою, чия черга гратись з котиком. Декілька раз я вже чула пропозицію придбати ще двох, щоб у кожного був власний котик.

Мама на все дивиться мовчки, але видно, що вона не задоволена твариною в домі. Та нічого вдіяти не може. Діти вже за тиждень полюбили кота так, що віддати вони б його не змогли.

А ще в мене прибавилось витрат. І інколи я картаю себе за нерозсудливість. Ми так виживаємо, а я ще тварину притаскала. Спочатку купила мисочки, лежанки, деякі ліки від глистів і бліх, а ще до ветеринара завела. І на постійній основі купую корм, який коштує теж грошей.

Але коли подивлюсь на щасливі обличчя дітей, всі витрати знецінюються і не здаються такими вже й проблемними.

- З вас п'ятсот шістдесят гривень, - каже мені касирка.

Я нервово шукаю в гаманці гроші, здивована такою сумою. І коли все так подорожчало? Я ж просто зайшла у супермаркет, що знаходиться в нашому дворі, щоб купити хліба, масла і корму для кота. Так, взяла трішки більше, ніж збиралась, але все одно пів тисячі за маленький пакет продуктів?

Вигрібаю все, що маю і розумію, що двадцятки все одно не вистачає. Щоки палають від сорому, а ще позаду черга. Люди чекають.

- Я заплачу, - раптом чую позаду і оглядаюсь.

Посуваючи людей, до мене добирається Ігор і кладе на касу купюру в п'ятсот гривень.

- Не треба, - починаю заперечувати, але замовкаю. Мені ж треба якось розрахуватись.

- Потім віддаси, якщо не хочеш моєї допомоги, - каже спокійно і повертається назад, туди, де зайняв чергу.

Швидко розраховуюсь, уникаючи осудливого погляду касирки і відходжу в сторону. Але не виходжу з супермаркету, чекаю Ігоря.

- Дякую, що заплатив за мене, - кажу, коли він нарешті відходить від каси. - Я обов'язково віддам.

- Облиш, Яно, - всміхається сумно. - Відколи ти стала такою неприступною?

Відколи зрозуміла, що Богдан кохання мого життя. І я не хочу давати Ігорю ні найменшої надії. Так, Богдан для мене недосяжний і він скоро одружиться. Та іншого чоловіка я не хочу бачити поруч з собою.

- Ми вже давно чужі, і я не хочу, щоб ти витрачав на мене гроші.

Ми повільно рушаємо до розсувних дверей і виходимо надвір. Я з невеличким пакетом, Ігор з величезним, заповненим до верху. Йдемо у бік нашого будинку.

- Але я досі записаний батьком твоїх дітей, - нагадує велику помилку, яку я колись зробила. - Тому можу витрачати на них.

- Лише на папері, - виправляю його. - Так то в них є рідний батько.

- І він вам допомагає? Приходить? Цікавиться дітьми? Щось я його не помічав біля вашого під'їзду, - в його голосі відчувається сарказм і це мене злить.

Та що він взагалі знає про Богдана? Я впевнена, якби я наважилась, Богдан би піклувався про дітей і не відмовився від них, бо він відповідальний.

- Їхній батько не знає про їхнє існування, - кажу роздратовано. - Але це можна швидко виправити. Він живе в нашому місті, і знайти його не займе багато часу.

- І ти збираєшся це зробити? - боязко запитує і заглядає мені в очі.

Я вже сама не знаю, як правильно вчинити. Богдан має право знати про дітей. Але його наречена. Хіба я маю право руйнувати їхню ідилію? Хоч я не вимагатиму від нього нічого, але не кожна жінка змириться, коли раптом в її коханого з'явиться трійко діток.

Я занадто довго мовчу, тому Ігор зупиняє мене, торкнувшись ліктя, стає навпроти і схиляється до мого обличчя, ловить мій погляд.

- Яно, я батько для трійнят. Завжди ним був, - говорить емоційно. - Пробач за мою слабкість. Що тоді покинув вас. Але я все зрозумів, і повернувся. Я хочу бути з вами. Хочу, щоб ми були сім'єю.

- Не починай, - стомлено промовляю і відступаю. - Ми вже про це говорили. Нічого не змінилось.

Обходжу його і прискорюю хід. Якби не мама, Ігор би не бігав за мною, як песик. Він майже кожного дня заходить і постійно приносить гостинці для дітей. Вони сприймають його стримано, а можна навіть сказати байдуже. Дитячі сердечка розчарувались в Ігореві дуже давно і не впускають його більше до себе. Я теж намагаюсь його уникати і тому, коли є мама вдома, то швидко знаходжу причину вийти з квартири, залишивши колишнього зятя з тещею.

- Яно, можна хоч я зайду зараз до вас? - наздоганяє і йде поруч. - Діти вже повернулись зі школи напевно.

- Пробач, але я везу їх на секцію карате, поки повернемось, буде пізно, - тішуся, що є відмазка.

- Я поїду з вами.

- Навіщо? - на мить я навіть зупиняюсь, зиркаю на нього здивовано. - Не треба. Це марно витрачений час.

- Я можу допомогти тобі з цим. Можу возити їх на секцію, коли тобі не виходить. Я маю зараз багато вільного часу, поки роботу не знайшов. Тобі ж потрібна поміч. Я готовий.

Пропозиція заманлива. Тричі на тиждень возити дітей в інший кінець міста, займає багато часу. А мама часто на роботі, а в мене бувають на ті години замовлення. Ігор міг би бути рятівною паличкою. Та якщо я дозволю, чи не захоче він з часом більшого? Чи не почне таким чином втиратись у довіру?

- Погоджуйся, Яно. Не будь такою недовірливою, - благає, схопивши мене міцно за плечі. - Я ж нічого від тебе не вимагаю. Просто таким чином проведу час з дітьми.

- Гаразд, сьогодні поїдеш з ними, подивишся, де вони навчаються, - зрештою здаюсь. - Але я не проситиму тебе возити їх без причини, тільки в тому випадку, якщо справді ні я, ні мама не зможемо.

- Домовились, - розпливається у щасливій усмішці.

Здається Ігор зловив шматок перемоги.

Всю дорогу до спортивного клубу Ігор весело спілкується з дітьми. Вони щось активно йому розповідають, а він охоче слухає. Я сиджу навпроти них в тролейбусі і думаю, чи правильно я все роблю. Може справді я занадто категорична до Ігоря? Він хороший, може бути турботливим, співчутливим, тільки є в ньому один великий мінус — його ненадійність і слабкий характер. Та з іншого боку усі ми не ідеальні.