Розділ 11

Поцілунок ніжний та обережний, перший за довгі роки і такий солодкий. Його губи м'які та теплі ковзають по моїм. Язик повільно проникає у рота, захоплює владу наді мною. Світ зупиняється і все зникає перед очима. Лише Богдан має значення, його запах, пружне тіло піді мною, його руки, що міцно обіймають і не дають відсторонитись. Та я й не збираюсь, навпаки, притискаюсь до нього тісніше, крізь одяг відчуваючи, як шалено б'ється його серце. Так само як і моє. Пальцями ковзаю по його шиї, зариваюсь у хвилясте волосся, і чую як він стогне мені у губи. Йому подобається. А я божеволію від того, як його руки спускаються нижче і стискають мої сідниці, потім проникають під светр і ніжно гладять оголену шкіру. Від цих дотиків тілом біжать мурашки, а внизу живота стискається вузлик бажання.

- Яно, - голос його хриплий, збуджений.

Поцілунки стають все вимогливіші, більш настирливі, і я розумію, що ще мить і ми можемо не зупинитись.

- Зачекай, - відриваюсь від його губ, дихаю важко, намагаюсь сфокусувати погляд на його обличчі. - Богдане, зупинись.

Він завмирає, а потім його руки зникають з мого тіла. Дуже не хочеться, щоб він мене відпускав, але так треба. Ми втратили контроль над собою і потім можемо шкодувати про це. Він буде шкодувати.

- Пробач, я не втримався, - промовляє тихо, розглядаючи моє обличчя.

- Мені навіть сподобалось, - сміюсь нервово і нарешті підводжусь. Відступаю до столу, і Богдан теж встає. - Я хочу тобі дещо сказати.

- Напевно те, що я не мав права тебе цілувати, - каже напружено, розглядаючи мене гарячим поглядом і проводить п’ятірнею по скуйовдженому волоссю. - Але мене накрило.

Він зітхає, і я розумію, що не тільки я сьогодні нервую.

- У мене є діти, - випалюю швидко, поки не передумала.

Трішки не те, треба було сказати, що у нас є діти. От дурепа.

- Ти заміжня? - тепер він збентежений.

- Ні, давно розлучена.

- І виховуєш дітей сама? - цікавиться. - Скільки їх у тебе?

- Троє, - відчуваю, як з легень виходить все повітря. Зараз скажу. Точно скажу. - Мама мені допомагає. Але не це головне.

І тут, як на зло, на столі оживає його телефон. Гучна мелодія лунає на всю кімнату, настирливо нагадуючи, що хтось дуже сильно хоче уваги Богдана. Не втримуюсь і кидаю погляд на екран. Там висвітлюється жіноче ім'я і чомусь я точно впевнена, що це не якась його колега, чи ще одна сестра. В таку пору дзвонять близькі люди.

- Тобі Інга телефонує, - кажу стримано, киваючи на телефон.

Богдан стрімко підходить до столу, зупиняється біля мене, торкнувшись плечем мого плеча. Він хапає телефон, і не сказавши ні слова, виходить з кімнати. Навіть не глянув на мене. Наче повністю забув про моє існування.

Чомусь сили різко покидають мене. Підходжу до ліжка і сідаю, спираюсь рукою на спинку, підпираю голову. І що я собі думаю? Невже сподіваюсь, що звалю на нього трьох семилітніх дітей і він вмить покине все, що в нього є та залишиться з нами? Подвійна дурепа.

Богдана нема хвилин п'ять. І поки я його чекаю, вирішую з'їсти щось з його гостинців. Хоч апетит пропав, але я вперто пхаю в себе салат, і котлетку, і якийсь м'ясний рулет. Все, немає чого будувати надії. Зустрілись, поспілкувались і на тому розійдемось. У кожного своє життя.

Богдан повертається похмурий і роздратований. Я підношу на нього погляд, а він завмирає біля дверей з телефоном у руці.

- Інга – це.., - кажу спокійно і замовкаю, чекаю його продовження.

- Інга моя наречена, - зітхає приречено.

Щось подібного очікувала, але все одно неприємно і трішки боляче.

- І ти цілував мене, маючи наречену? - кидаю в нього звинувачення, підводжусь. - Навіщо так робити? Це підло.

- Не знаю, - розгублено розводить руками і робить крок уперед. - Я зустрів сьогодні тебе після стількох років розлуки, і всередині щось зойкнуло. Щось прокинулось, наче почуття. І я не стримався. Це непідвладне мені.

- Ох, як зручно, - образа душить, неприємно стискає груди. - Вирішив розважитись на вечір.

- Яно, все не так, як ти думаєш, - він робить ще один крок, та я виставляю руку вперед, зупиняю його.

- Не підходь краще, - шиплю. - Богдане, в твоїх іграх я брати участь не буду. Не хочу, щоб ти зраджував свою наречену зі мною. Вона десь там, чекає тебе, а ми тут...

Замовкаю і відвертаюсь від нього, прикриваю обличчя долонями. Хоч би не заплакати, я таке можу. Просто нафантазувала собі стільки всього за цей вечір. І тепер все розбивається об реальність. І головне, я ж розуміла, що він може бути зайнятий, такий чоловік не залишиться сам. Та почуття до нього засліпили здоровий глузд, от тепер маю результат.

- Яно, - промовляє тихо, благально.

- Краще їдь, Богдане, - кажу різко. - Їдь до нареченої. Не будь тим чоловіком, який плює на відповідальність і на почуття інших.

Мить тиші, а потім чую, як він відчиняє двері.

- Ти маєш рацію, - говорить на останок, перш ніж вийти. - Пробач за мою поведінку. Я маю зобов'язання, які дав Інзі, і маю дотримуватись їх.

А потім він йде, залишивши мене саму з дурними думками. І в цю мить я почуваюсь нікчемною невдахою, яка добровільно відпускає коханого до іншої. Була б я нахабнішою, схопилась би за нього руками і ногами, розказала б про дітей і нізащо б не відпустила. Та моя порядність робить зі мною неприємні речі і змушує мене страждати.

Цю ніч я сплю погано, Богдан ніяк не виходить з голови. А зранку збираюсь, тарілки з їжею складаю в пакет і забираю з собою, а вино залишаю у хаті. Ще якось потрібно посуд повернути. Чи не прийдеться мені їхати до мами Богдана і залишити у неї? Потім про це подумаю.

Виходжу з хати і кладу пакет на ганок, а сама довго кручу замком, поки не виходить замкнути двері. Чую шарудіння і оглянувшись, бачу білого котика, того самого, що приходив вчора. Він треться до пакета і пхає всередину мордочку, принюхується.

- Ти напевно голодний, - присідаю, відкриваю пакет. - Зараз я щось тобі дам.