Розділ 10

Серце шалено калатає, коли я виходжу у двір. Він продовжує стояти біля хвіртки, на подвір'я не заходить, чекає запрошення. А я повільно підходжу до нього і взагалі не знаю, як поводитись, чи впустити у будинок, чи прогнати.

- Я приніс тобі гостинець від Каті, - лунає в темряві його тихий голос. - Подумав, що ти може зголодніла.

Він шарудить пакетом, підносить його вище хвіртки, щоб я побачила.

Ще мить вагань і відсовую засув, відчиняю хвіртку. В достатній близькості я ледве можу побачити його обличчя. Здається, що він усміхається, але я не впевнена.

- Я дуже голодна, - промовляю так само тихо, наче боюсь порушити вечірній спокій. - Ти дуже вчасно.

Богдан робить крок вперед і опиняється до мене впритул. Відчуваю приємний запах чоловічих парфумів перемішаний з запахом алкоголю. Він випив, ну звичайно, адже він був на святкуванні.

І залишив усіх, приїхав до мене. Покинув іменинницю сестру заради того, щоб привезти мені гостинець.

От як я можу його прогнати? Не можу. І не хочу.

- Окрім їжі є ще пляшка вина, - говорить тихо і дістає пляшку з пакета, показує мені. - Це презент від Артура, брата Каті.

- Зайдеш у дім? - слова вириваються з рота самовільно і я прикушую язика.

- Якщо можна, - тихо видихає.

Киваю, але не рухаюсь. І ми продовжуємо стояти, не відриваючи очей одне від одного. Темрява навкруги скупчується і здається, наче весь світ зникає. Є лише я і він. Існує лише ця мить.

А потім цю мить руйнує тихе дзеленчання телефону десь глибоко у куртці Богдана.

Я кліпаю і чари розвіюються, я повертаюсь у реальність, відступаю.

- Це не важливо, - пояснює схвильовано, наче я допитуюсь, хто йому пише.

Але ж я не питаю, бо не маю права. Бо мені повинно бути байдуже, але це не так. Насправді мені дуже цікаво, чи є у нього дівчина, чи наречена. Чи може він одружений і має дітей, і він закоханий і щасливий. Стільки запитань крутиться в голові, та я жодного не озвучую.

- Ходімо, тут холодно стояти, - киваю на будинок і пропускаю його першим.

Богдан проходить всередину, у коридорі роззувається, заходить у велику кімнату, оглядається.

- Досить затишно, - коментує, повільно проходиться.

- Ми нічого не чіпали після смерті бабусі, - уважно спостерігаю за ним, виловлюю кожен його рух. - Все старе, ще й покрилось пилюкою. Вибачай за безлад.

Він обертається і зустрічається з моїм поглядом.

- Тут дуже затишно. Пахне історією, а не пилюкою. Люблю старі речі, в них відчувається життя, досвід минулого.

- Здається, ти не змінився у своїх вподобаннях, - усміхаюсь.

- Ні, мої вподобання залишились як і раніше, - промовляє досить серйозно.

Він не відриває від мене очей, і на мить мені здається, що зараз він має на увазі зовсім не старі сервізи чи люстри. І шкірою біжать мурашки від розуміння, що можливо він досі до мене щось відчуває, що я досі йому подобаюсь. Ні, це неможливо, стільки років пройшло. Це я дурепа, кохаю його все життя і кожного дня дивлюсь на трійку його копій. А в нього настільки все змінилось, що я в його думки не можу вписуватись.

- То що, скуштуємо твого гостинця? - нарешті порушую дивну незвичну тишу, яка обволокла нас обох у мить мовчання. - Можна сісти на кухні, але там дуже холодно, тому пропоную піти до маленької кімнати.

- Я не проти, - продовжує пожирати мене очима.

Підходжу до нього і забираю пакет. Випадково торкаюсь його пальців і тілом проноситься електричний струм. Я реагую на нього так само як і вісім років тому, нічого не змінилось. І це бентежить. Бо він зараз так близько, тільки тепер він не мій.

Тікаю від нього, ховаюсь за дверима. Виграю для себе декілька секунд, щоб перевести подих. Дурна, навіщо впустила? Адже знаю, що не можу бути спокійною поруч з ним. Це все через їжу. Клятий голод змушує мене робити необдумані вчинки.

Поки витягую з пакета тарілки зі стравами, Богдан тихо заходить до кімнати. Я відчуваю його присутність спиною, але не обертаюсь. Не хочу, щоб він бачив моє хвилювання, не хочу, щоб він думав, що я досі до нього небайдужа.

- Тобі допомогти? - тихо запитує.

Його голос звучить ближче, ніж я думала, тому миттєво напружуюсь.

- Можеш принести виделки і склянки з кухні? - кажу швидко. - Знайдеш?

- Так, - він кладе пляшку вина на стіл, схилившись наді мною, і я чітко відчуваю тепло його тіла.

Його запах окутує мене з головою і мої руки починають несамовито тремтіти. Хотіла відправити його якнайдалі, а він все одно випробовує мене своєю присутністю. На щастя він швидко відсторонюється і вже за мить чую, як закриваються за ним двері.

Голосно видихаю і розслабляюсь присівши на ліжко. Чим довше він знаходиться в моєму будинку, тим більше шкодую, що взагалі його впустила. От як мені стати холоднокровною і байдужою? Кидаю погляд на вино. Ні, це не надійний помічник, хоч може допомогти трішки розслабитись.

Поки Богдана нема, знімаю з тарілок харчову плівку і з'їдаю одну канапку. Ох і смачно, я справді дуже голодна. Беру ще й котлетку і насолоджуюсь ніжним м'ясним смаком.

Втамувавши трохи голод, я навіть не так різко реагую на повернення Богдана.

- Пробач, я почала без тебе, - промовляю жуючи. - Просто все так гарно пахне.

- Я ж для тебе приніс, сам я не голодний, - усміхається щиро і підходить до столу. Кладе виделки і склянки на стіл. - Ось, ледве знайшов. А штопора немає. Навіть не знаю, чим відкоркувати вино.

- Не страшно, я не буду пити, - мотаю головою.

- Чому? Ти не вип'єш за день народження моєї сестри? - запитує і раптом голосно сміється. Я дивлюсь на нього здивовано, а він намагається вгамувати сміх. - Пробач, я сказав тобі те ж саме, що й нещодавно говорив мені дядько. І він мене цим дратував.

- Я не проти випити, але вино ми не відкриємо. У бабусиній хаті немає штопора, - розводжу руками, вдаю, наче мені шкода.

Якщо чесно боюсь трішки пити в присутності Богдана. У мене і так поруч з ним голова обертом.