Розділ 9_1

Богдан.

Паркуюсь біля чорного БМВ, під забором, але виходити не поспішаю. Все ніяк не можу відійти від розмови з Яною. Не думав, що зустріч з нею так виб'є з колії. Та взагалі не сподівався хоч коли-небудь її зустріти. Але підсвідомо розумів, що шанс завжди є, від коли я переїхав у її рідне місто. Та я годував себе думками, що вона вже давно мене забула і живе щасливо у сімейному житті. Тільки от обручки на її пальці я не помітив. Це перше, куди я глянув.

- Ей, ти чого тут сидиш? - у вікно стукає Артур, рідний брат Каті. - Боїшся, що Катька сваритиме за запізнення? Вона вже про тебе питала.

Відчиняю дверцята і виходжу. Артур п'яненький, вже встиг відсвяткувати день народження сестри. Вітаюсь з ним рукостисканням і ми разом повільно йдемо у двір.

- Я попереджав, що затримаюсь. У мене сьогодні було перше заняття з карате.

- І як у ролі тренера?

- Хвилююче, - усміхаюсь, згадавши діток.

- Ти робиш гарне діло, - плескає мене по плечу і пропускає першого у дім. - Я б свого теж віддав, але возити далеко. От якби хоч в районі була така секція.

- Можливо колись буде, - дивлюсь на нього багатообіцяюче.

Була в мене така вже думка. Але спершу треба з цією попрацювати. Якщо все буде добре, почну розширювати проект безкоштовних занять. Інга буде незадоволена, але хто її питатиме?

У будинку повно гостей. Всі сидять за столом, п'ють, їдять, веселяться. З голосних розмов розумію, що святкування почалось давно.

Спершу знаходжу Катю, вітаю її з круглою датою і вручаю конверт. Вона щиро дякує, щаслива, що я подарував їй гроші. Знаю, що вона збирає на мрію, хоче купити собі власне авто.

Мене садять за стіл і я намагаюсь влитись в атмосферу святкування. Та думки постійно повертаються до Яни. Зустріч з нею вибила з-під ніг тверду землю, і я поступово провалююсь у спогади.

Наша історія почалась вісім років тому. Того літа я був розгублений і збитий зі шляху, не знав, як житиму далі.

Все дитинство я мріяв про військове училище і я в нього потрапив. Вивчився і збирався на прикордонну службу, та в останню мить сестри мене переконали вступити у президентську гвардію. Я не дуже туди хотів, але вони переживали за мене і зрештою вмовили залишитись у спокійному місці. Вадим Марчук зі своїми зв'язками легко туди мене влаштував.

Пробув я у гвардії рік і це був найнудніший період мого життя. Нуднішої роботи я в житті не бачив. Навіть працювати у полі, здавалось набагато цікавіше. Вже через пів року я зрозумів, що не зможу ось так все життя стояти на одному місці і охороняти двері, в які за цілий день може ніхто не зайти.

Пропрацювавши рік, звільнився і поїхав у село до батьків. Хотілось трішки відпочити від усього і зрозуміти, що робити далі. Зрештою, прокинувшись одного дня, вирішив піти на контракт в армію.

А потім я познайомився з Яною і в нас закрутився роман. І все в нас було настільки добре, що я почав думати, що може вона та сама. Може з нею я захочу створити сім'ю і знайти ціль у житті. Якоїсь миті я навіть забув про контракт, що зв'язував мене по руках і ногах.

Коли мені прийшло повідомлення, куди мене відправляють, я мусив сказати Яні. А вона розізлилась, не прийняла цю інформацію. Сказала, що не зможе будувати стосунки з чоловіком, який ходить на межі між життям і смертю.

Я її зрозумів і відпустив. Хоч було це дуже не легко. А потім всі ті місяці, і навіть роки, я жив з думкою про неї. Коли я був поранений і лежав без свідомості, вона мені марилась. Наче кликала, щоб я повертався.

Повернувся, одужав і звільнився зі служби. Більше не ризикував життям. Зробив, як хотіли сестри. Знову. Пішов працювати до Вадима. Допомагав йому з агро бізнесом. Всі зароблені гроші накопичував на рахунок, поставив життя та емоції на паузу. Чекав, не знав чого. Поки рік тому не наважився відкрити свою справу.

Для спортивного клубу обрав рідне місто Яни. Випадково, а може навмисно, сподіваючись одного дня зустрітись з нею на вулиці. Часто їздив до батьків. Але в селі вона не появлялась.

Я не намагався нічого повернути. Не збирався влазити у її особисте життя. Просто хотілось побачити її. І дізнатись, що в неї все добре. Якщо вона щаслива, я буду щасливий теж.

- Богдане, тобі штрафну за спізнення, - веселий голос дядька Вови, батька Каті, перериває мої думки.

Він сидить навпроти і вже тягнеться через стіл з пляшкою в руці, щоб влити міцного у мою склянку.

- Богдан за кермом, - попереджає моя мама. Вона сидить поруч зі мною.

Дядько не слухає, наливає повну чарку, що рідина аж за краї розливається. Я киваю йому, але не п'ю. Справді збирався їхати назад. Але зараз маю таке відчуття, що не поїду. Не знаю, що зі мною коїться. Відчуваю розгубленість і важкість на душі.

- Богдане, а Інга не змогла приїхати? - мама запитує вже трохи тихіше, схилившись до мене.

- У неї дуже багато роботи, - відповідаю різкіше, ніж хотілось.

Помічаю, як мама підтискає губи і відводить погляд. Вона відчуває, що майбутня невістка не дуже горить бажанням з ними родичатись. І якщо чесно мені соромно за Інгу. Не таку дружину я собі хотів.

- Богдане, ти не вип'єш за мою дочку? Як так? - не відстає від мене дядько Вова.