Розділ 8_2

Я киваю, розвертаюсь і швидко йду на тремтячих ногах. Відчуваю на спині його погляд, але не обертаюсь.

Коли чую, що машина рушає, стає трохи легше дихати, та водночас в грудях тисне від неприємної туги. І навіщо я його зустріла? Лише душу роз’ярила.

Селом майже біжу, щоб якнайшвидше добратись до бабусиної хати. Вже не бачу красивої природи, не відчуваю свіжого повітря. Все, про що я можу думати, це про зустріч з Богданом. Він зараз поїде до Каті, розслабиться там і вже через пів години знову забуде про моє існування.

А я про нього не забуду ніколи.

Бабусина хата всипана опалим листям. Буквально воно повсюди і на даху, на підвіконні, на ганку і по всьому дворі. І щоб хоч трохи відволіктись від думок, перше чим займаюсь, переодягаюсь у старий одяг, і берусь згортати листя на купки. Займає ця робота понад годину. Я стомлююсь, але й на душі стає трохи легше.

Коли починає смеркатись, заходжу до хати. Тут все так, як і декілька років тому. Після смерті бабусі, мама нічого не викидала і не змінювала. Старі меблі і затерті килими, на стінах фотографії членів сім'ї, декого я навіть не пам'ятаю. Шар пилу заполонив увесь простір і я його не чіпаю, він має право тут лежати, у приміщені, в якому давно ніхто не живе.

Іду в маленьку кімнату, де сьогодні збираюсь спати, і вмикаю електричний обігрівач. Присідаю на скрипуче ліжко, щоб трішки відпочити і подзвонити додому. З мамою говорю недовго, вона каже, що все добре, а я повідомляю, що приїду завтра. Про зустріч з Богданом мовчу. Бо знаю, що вона відразу буде наполягати, щоб я сказала йому про трійнят. А як я можу це зробити? Ні з того ні з сього вивалити на нього інформацію після восьми років розлуки? А може він одружений і має теж дітей? Хоч обручки я не помітила, погляд сам ковзнув на його пальці.

Ні, так не можна. І навіть якщо сказати, то спочатку якось треба підготувати. Адже він може навіть не повірити.

Досить швидко в кімнаті стає тепло. І я, трохи розслабившись, відчуваю, що хочу їсти. Навіть не подумала про вечерю. А в будинку нічого нема. Магазин в селі вже теж давно закритий. Прийдеться лягати спати голодною.

Тихо зітхаю і кладу телефон на невеличкий столик застелений кольоровою скатертиною. Раптом чую біля вікна шум, наче хтось стукнув у шибку. Здригаюсь і погляд ковзає у темряву за склом.

І що це може бути? Раптом хтось ходить біля будинку? Згадую, що не замкнула вхідні двері і підскакую на ноги. Шум повторюється, а потім я помічаю білу пляму, що рухається. Повільно підходжу, затамувавши подих. Очі аж печуть від напруги, навіть не кліпаю, намагаюсь розгледіти, що там таке.

Опинившись біля вікна, бачу невелике тільце котика, котрий сидить на підвіконні і вмивається. Я нервово сміюсь і поспішаю відкрити одну половинку вікна. Кіт завмирає, підносить на мене зацікавлений погляд, а потім досить спокійно підходить, муркоче і ластиться до моєї руки. Зовсім не боїться. Я гладжу його по білявій спинці і усміхаюсь.

Не очікувала на такого приємного гостя.

- Тільки я не маю чим тебе пригостити, - тихо промовляю до тваринки.

Та він, здається, не їжу шукає, а ласки. Муркає ще голосніше і вже ладен залізти мені на плечі.

По дорозі наближається чиясь машина і промінь світла від фар ковзає на будинок. Котик злякано завмирає, прислухається, а потім зістрибує з підвіконня, розчиняючись у темряві. А от машина зупиняється біля мого паркану, фари гаснуть, а двигун глохне.

Я стою не рухаюсь, напружено вдивляюсь на дорогу, майже не дихаю, хоч серце калатає несамовито швидко.

Потім чую, як у глухій тиші клацають дверцята і водій виходить з машини. Від тьмяного освітлення з мого вікна я можу розгледіти лише чоловічу фігуру. Та мені цього достатньо, щоб здогадатись хто це.

Вісім років тому він так само стояв біля моїх воріт, а я з радістю вибігала йому на зустріч.