Розділ 8_1

Тіло заніміло і не хоче мене слухатись. Мені б розвернутись, але я не уявляю, як гляну на нього, що скажу. Та діватись немає куди. Богдан підходить сам, стрімко скорочує між нами відстань. Вже коли шкірою відчуваю його присутність, оглядаюсь і вичавлюю з себе усмішку.

- Привіт, - вилітає з моїх губ так легко, наче ми не бачились лише декілька днів.

- Привіт, - повторює, не відриваючи від мого обличчя проникливих карих очей.

Ось він переді мною, стоїть так близько. Колись рідний і коханий, зараз чужий і недосяжний. Не соромлячись, уважно його розглядаю, поки є можливість. Здається він став ще вищим, плечі ширші. Біля очей перші вікові зморшки, підборіддя вкрите денною щетиною, волосся достатньої довжини, щоб кінчики закручувались в різні сторони. А раніше у нього завжди була коротка стрижка.

Та й вигляд у нього презентабельний: дорога шкіряна куртка, на руці виблискує годинник, і машина позаду нього найновішої моделі.

Не знаю, скільки ми стоїмо мовчки, напевно довше, ніж потрібно. І я б ще так стояла, лиш би не говорити.

- Здається ми не бачились цілу вічність, - Богдан перший порушує дивну тишу.

- Якщо точніше, вісім років, - киваю і щосили стискаю ремінь сумочки. Нервуюсь страшенно.

- Як швидко час минув, - здивовано зітхає. - А ти стала лише красивішою.

- Скажеш таке, - відчуваю, як щоки заливаються рум'янцем. Відводжу погляд, наче малолітня дівчинка.

- Як твої справи? Як ти поживала всі ці роки? - запитує так, наче йому страшенно цікаво.

- У мене все нормально, - швидко відповідаю і запитую у нього. - А в тебе? Повернувся живим?

Не могла не сказати це. А Богдан киває, розуміючи, про що я. Його обличчям пробігається тінь, наче він згадав щось неприємне. Губи стискає міцно-міцно, поки не побіліли.

- Мені пощастило, - голос його дуже тихий, він наче десь далеко у своїх думках. - Не усім так щастить.

Спиною біжать мурашки і я здригаюсь. Знаю, де він був і здогадуюсь, що він міг бачити. Досі не розумію, чому він добровільно туди пішов. Невже йому так нудно жилось? Невже він хотів адреналіну?

Той досвід чітко відкарбувався на його обличчі.

- Ти до сестри їдеш на день народження? - запитую, вирішивши змінити тему.

- Так, - здивовано округлює очі. - Ти звідки знаєш?

- Я Каті робила торт на замовлення. Ось привезла.

- То ти у нас кондитер? - відверто радіє і усміхається. - Вітаю.

- Так, самоучка, - знизую плечима, соромлячись.

- Ти зараз в місто їдеш? Може тебе підвезти до району? - раптом запитує.

Це була б гарна можливість ще до смеркання добратись додому. Але думка, що я залишусь з ним на одинці в тісному просторі, трохи лякає. Вистачає мені цієї зустрічі. Тепер я ще довго про нього буду думати і згадувати кожну мить нашої розмови.

- Не треба, - мотаю головою і відступаю. - Я ще збиралась зайти на бабусину хату.

- Чув, що вона померла. Співчуваю.

- Дякую. Вже декілька років минуло. Старенька була і хвора.

- Ти у Димитрівку не приїжджала, - стверджує, не запитує. – Ні разу тебе не бачив.

- Життя змінилось, Богдане, - голос мій тремтить, бо саме в цю мить згадую про наших дітей. - Багато справ, обов'язків. Та й приїжджати вже немає до кого.

- Так, розумію, - якось задумано дивиться на мене.

- Я вже піду, - відступаю ще на крок. - Рада була тебе зустріти, поговорити.

Серце прискорюється, не хоче прощатись з ним. Але треба. Наші шляхи розійшлись багато років тому. І навряд чи вони зійдуться знову. Але пригадую, що ми вже перетинались у спортивному клубі. І якщо він часто туди ходить, будуть ще зустрічі. Але я вже не боюсь. Першу я пережила, наступні не такі страшні. Я вже знаю, як себе поводити, просто бути привітною і нейтральною.

- Яно, - зупиняє мене і я завмираю. Його погляд проникає прямо в душу — глибокий і трішки сумний. Богдан ще хоче щось сказати, але мовчить. Він ніколи не був невпевненим, але зараз саме таким виглядає. - Я теж радий тебе побачити.