Розділ 7_2

- Богдан, - говорить перший хлопчик. У нього світле волосся і ясні очі, як і в його брата.

- Я теж Богдан, - усміхаюсь.

- А я Діма, - поспішає сказати другий.

- Ви двійнята? - насмілююсь запитати. Їхня схожість очевидна, та й Марина казала, що вони одного дня народження.

Дивно, і чому я це запам'ятав? Наче це щось важливе. Хоча, я їх вдруге в житті бачу.

- Ні, ми трійнята, - швидко заперечують і Діма киває на дівчинку, що стоїть поруч з ним.

Я переводжу на неї погляд і чомусь серце стискається. Так, це та сама дівчинка з сумними очима. Тільки зараз вона дивиться на мене задоволено і впевнено. Волосся її темніше, ніж у братів, і очі карі. Такі як у мене.

- Я Марійка, - вона протягує маленьку долоню і я обережно її потискаю. Єдина з дітей, хто це зробив. - Я дуже щаслива, що потрапила у цю групу. Я дуже хотіла навчитись карате.

- Я знаю, - губи самі розтягуються в усмішці. - Тому я тебе і взяв.

Її очі розширюються від подиву, а потім вона усміхається мені у відповідь. І ця усмішка найприємніше, що я за сьогодні бачив.

- Трійнята, це така рідкість, - відступаю, щоб роздивитись усіх трьох, несвідомо порівнюю їхню схожість між собою. - Ваша мама героїня.

- Вона у нас дуже хороша, - говорить Богдан. - Хоче, щоб ми навчились карате, щоб змогли захищатись від кривдників.

- Вас ображають? - здивовано перепитую. Чомусь мене турбує доля цих дітей. Можливо тому, що вони такі як я — з близнюків.

- Є декілька хлопців у школі, - жаліється Діма і опускає погляд додолу. Він мне свій пояс, наче йому некомфортно і соромно.

Розумію його, в дитинстві я інколи теж отримував від старших хлопців. Можливо це теж було поштовхом йти у військове училище. А там мене вже навчили і самозахисту і як захищати інших. Шкода, що мало використав своїх вмінь з користю. Якби не поранення, досі був би там, де життя це найголовніша цінність.

- А мене ніхто не ображає, - впевнений голос Марійки привертає до неї мою увагу. Щось мені в ній подобається. Є в ній якась іскорка. - Я просто хочу стати ще сильнішою, щоб усі боялись мене.

- Хіба дівчатка про таке мріють? - піднімаю брови, схилившись до неї ближче. - Я думав, ви хочете бути принцесами і мати багато красивих ляльок.

- Тільки не Марійка, - хмикає Богдан і коситься на сестру. - Вона готова всі ляльки обміняти на петарду, щоб потім її кинути тому Макару у наплічник.

Здогадуюсь, що Макар, це той кривдник хлопців. Сміюсь голосно і від душі. Ці діти зробили мій день і піднесли настрій.

Краєм ока виловлюю учнів, які занадто уважно слухають нашу розмову. І стає трішки соромно. Я забув про решту, захопившись цими трійнятами.

Відступаю, щоб бачити усіх дітей, і закладаю руки за спину.

- Ну що, почнемо з розминки? - промовляю весело. - Сьогодні в нас урок буде короткий. І вже наступного разу ми почнемо навчатись основних прийомів.

Діти кивають, з нетерпінням чекаючи початку. І я розпочинаю урок.

Після закінчення заняття, прощаюсь з дітьми, прошу Марину, щоб вона вивела їх до батьків, а сам біжу переодягатись. Вже запізнююсь на свято Каті і вона буде ображатись, якщо я не приїду. Перш ніж вийти з зали, ще раз кидаю погляд на трійнят. Вони стоять купкою і між собою перешіптуються. Напевно відчувши, що я дивлюсь, Марійка підносить погляд і махає мені рукою. І в цю мить виникає відчуття, наче я знаю цих дітей все життя.

Ще буде час з ними поспілкуватись, а зараз час поспішати.

І вже за десять хвилин я виїжджаю з території клубу і тисну на газ.

До Димитрівки тридцять кілометрів і з тією швидкістю, з якою я їду, добираюсь досить швидко. Інга постійно каже, що я ганяю, і намагається мене пригальмувати, коли сидить поруч. Але зараз її немає, і неприємний хробачок від цієї ситуації знову псує настрій. Не знаю, як вчинити. Я ж не скигля, щоб жалітись на поведінку нареченої, у неї можуть бути свої бажання. Але з іншого боку маю таке відчуття, наче вона навмисно ігнорує моїх рідних. Так, вони не багатії, до яких вона звикла, але дуже скоро вони стануть для неї теж ріднею.

З думками про Інгу в'їжджаю у село. Тут дороги звивисті і вузькі, тому не розженешся. Іду повільно і обережно. Знаю, що в будь-яку мить може хтось вискочити. Вже траплялось.

На вулиці, яка веде до будинку Каті, помічаю жінку, що йде мені навпроти. На неї не дивлюсь, коли наближаюсь, ще пригальмовую, і повільно намагаюсь оминути її. Вона теж зупиняється і відступає, дає мені дорогу. І лише коли ми порівнялись, дивлюсь на неї у бокове скло, щоб вдячно кивнути.

Погляд виловлює її обличчя, але мозок не відразу аналізує інформацію. Лише за декілька секунд до мене доходить, хто це. Ми не бачились багато років, але я упізнав би її будь-де і у будь-якому вигляді.

Різко тисну на гальма і вискакую з машини. Серце незвично калатає, в грудях пече від несподіваної зустрічі.

- Яно! - кричу, не впізнаючи свій голос.