Розділ 7

Богдан.

- Ви запізнились, - зустрічає мене Марина біля рецепції.

- Так вийшло, - виправдовуюсь, важко дихаючи від швидкої ходьби. - Наречена затримала. Ніяк не могла вибрати весільний торт.

Помічниця зневажливо кривиться, хоч і намагається це приховати. Марина недолюблює Інгу, вважає її зверхньою і егоїстичною. Я не поділяю її думку. Так, в Інги непростий характер, але і я не подарунок.

- Діти вже в залі, - каже Марина. - Стас наглядає за ними.

- Біжу, біжу, - шмигаю повз неї і Таню, нашу адміністраторку. - У мене сьогодні шалений день. Я ще маю встигнути на день народження.

- І в кого це свято?

- В двоюрідної сестри, - оглядаюсь, щоб відповісти. - Двадцять років. Кругла дата.

- На ювілей обов'язково треба привітати. Ви хоч подарунок приготували?

- Товстий конверт з купюрами, - усміхаюсь. - Думаю, такий подарунок їй сподобається.

В спину лунає сміх дівчат і згідні коментарі, коли забігаю у коридор, а потім у роздягальню для тренерів. Я хоч власник цього клубу, але влився у колектив, наче свій. Та й з працівниками люблю поспілкуватись, плітки послухати.

Швидко одягаю кімоно і поспішаю до дітей. Вони вже мене чекають, недобре запізнюватись на перший урок. Я люблю бути пунктуальним і відповідальним, але через наречену сьогодні трішки проштрафився. Ми ще з нею посперечались вкінці. Я нагадав їй, що сьогодні день народження у Каті, а Інга заявила, що не поїде зі мною, бо має ще справи в магазині. Я не наполягав, але мені неприємно, що вона постійно знаходить відмазки, щоб тільки не їхати до моїх рідних. Батьків моїх вона бачила лише два рази, а я часто їх навідую.

- Про день народження сестри я говорив тобі ще тиждень тому, - сказав я їй в машині, коли підвозив її до магазину. - Ти знала, що цей день має бути вільний, але в тебе все одно якісь справи.

- Звинувачуєш мене, що я навмисно не їду? - вибухнула вона миттєво. - Я працюю. Я не можу залишити магазин заради розваг.

- Це лише на декілька годин. Ми б привітали і поїхали назад.

- То мені все скасувати? Гаразд. Поїдемо разом.

- Не треба, - замотав головою, не маючи вже ніякого бажання їхати туди з нареченою. Адже її незадоволене обличчя помітили б усі. - Я сам привітаю. А ти займайся магазином. Це важливо.

Розійшлись у напруженій мовчанці. І я досі відчуваю неприємний присмак від розмови. Наче нічого не сталось, але це не вперше. І з часом таких ситуацій багато назбиралось.

Заходжу до зали і бачу таку картину: всі учні одягнені у кімоно сидять на колінах колом, а по центру знаходиться Стас. Він щось їм розповідає спокійним монотонним голосом. Стас любить цікаві історії і вміє зацікавити слухача, але ніколи не думав, що він зможе захопити увагу дітей шести-десяти років. В нього талант, а от я починаю хвилюватись, чи справлюсь з малечею.

- Добрий день, - кажу голосно і шістнадцять дитячих голів повертається у мій бік.

Стас підводиться і діти підскакують разом з ним, обступивши його з усіх сторін.

- Ти запізнився на двадцять хвилин, - промовляє колега. - Я вже розповів їм про карате, і про деякі нюанси.

- Дякую, що замінив, - потискаю йому руку, коли той підходить. - Може ти вже їх якихось вправ навчив?

Стас тренер тхеквандо, але я впевнений, що багато прийомів карате він теж знає.

- А це вже на твоїх плечах, - усміхається. - Зате я навчив їх основного, - він обертається до групки дітей. - Учні, вишикуйтесь і привітайте тренера.

Мить і діти стають у рівну лінію та синхронно вклоняються. Я автоматично вклоняюсь їм у відповідь, відчуваючи приємне тепло у грудях. І це мої учні на найближчі пів року, розумні і виховані.

- Я радий вас бачити у клубі “Сила-ти”. Я ваш тренер з карате, Богдан Сергійович, - роблю крок ближче до дітей, кивнувши зі вдячністю Стасу. Той киває у відповідь і зникає за дверима. Я залишаюсь сам на сам з малечею. - Спершу давайте познайомимось.

- Ваня, Саша, Гліб, - починають викрикувати хлопці один наперед одного.

- Зачекайте, - піднімаю руку. - Я підійду до кожного і ви по черзі скажете своє ім'я. Гаразд?

Усі дружно кивають.

Я глибоко вдихаю, розслабляю плечі, які, виявляється, весь цей час були напружені мов струна, і підходжу до першої дитини у ряді.

- Як тебе звати? - дивлюсь на кучерявого хлопчика років восьми.

- Коля, - сором'язливо відповідає.

- Дуже приємно з тобою познайомитись, - вклоняюсь йому, і він повторює за мною.

Вони швидко вловлюють, думаю, проблем з ними не буде.

- Ваня, - говорить наступний.

- Данило.

Так поступово я знайомлюсь з усіма своїми новими учнями.

В кінці шеренги стоять ті два хлопці, які я бачив напередодні.

- Богдан, - говорить перший хлопчик. У нього світле волосся і ясні очі, як і в його брата.

- Я теж Богдан, - усміхаюсь.

- А я Діма, - поспішає сказати другий.

- Ви двійнята? - насмілююсь запитати. Їхня схожість очевидна, та й Марина казала, що вони одного дня народження.

Дивно, і чому я це запам'ятав? Наче це щось важливе. Хоча, я їх вдруге в житті бачу.

- Ні, ми трійнята, - швидко заперечують і Діма киває на дівчинку, що стоїть поруч з ним.

Я переводжу на неї погляд і чомусь серце стискається. Так, це та сама дівчинка з сумними очима. Тільки зараз вона дивиться на мене задоволено і впевнено. Волосся її темніше, ніж у братів, і очі карі. Такі як у мене.

- Я Марійка, - вона протягує маленьку долоню і я обережно її потискаю. Єдина з дітей, хто це зробив. - Я дуже щаслива, що потрапила у цю групу. Я дуже хотіла навчитись карате.

- Я знаю, - губи самі розтягуються в усмішці. - Тому я тебе і взяв.

Її очі розширюються від подиву, а потім вона усміхається мені у відповідь. І ця усмішка найприємніше, що я за сьогодні бачив.

- Трійнята, це така рідкість, - відступаю, щоб роздивитись усіх трьох, несвідомо порівнюю їхню схожість між собою. - Ваша мама героїня.