Розділ 6_1

Як на зло, наступного дня в той час, коли мені треба їхати у Димитрівку везти торт, дітям назначають перший урок з карате. На телефон приходить повідомлення з графіком занять, що відбуватимуться тричі на тиждень, і саме сьогодні розпочинають.

Важко зітхаю і роздратовано вимикаю телефон. Торт майже готовий, залишилось лише дещо доробити. Діти ще в школі і прийдуть через годину. І мені треба скоро вирушати. Це наче карма, наче доля натякає мені — що я оберу? Роботу, чи інтереси дітей? Але цього разу я обведу її навколо пальця, бо мама вдома і я попрошу її відвезти дітей.

- Звичайно я їх відвезу, - з легкістю погоджується мама, коли ми сидимо на кухні. Я запаковую торт у коробку, а мама спостерігає за моїми діями. - Розкажеш мені, куди їхати і куди йти.

Я дуже вдячна мамі, що вона готова допомогти у будь-який момент. Лише завдяки їй я могла справлятись з дітьми усі ці роки, і не знаю, що б було, якби її не стало.

- Все поясню. Зайдеш всередину, підійдеш до рецепції і скажеш прізвище хлопців. Тоді має підійти дівчина Марина і забрати їх на тренування. Твоє діло лише почекати і привезти їх потім додому.

- А ти коли повернешся з Димитрівки?

- Не знаю, - розгублено знизую плечима. - Постараюсь якнайшвидше. Ще хотіла зайти до бабусиної хати.

- Правильно, - схвально киває. - Зайди, подивись, чи все там добре. Але ввечері звідти автобуси вже не ходять.

Вірно, я щось про це й не подумала. Так давно туди їздила, що вже й не пам'ятаю.

- Може хтось підвезе, - гадаю. - А якщо ні, прийдеться переночувати, і ранішнім автобусом я відразу додому. Не могла відмовитись від цього замовлення, за цей торт гарно заплатять. Сама знаєш, скоро зима, і дітям треба нове взуття.

- Знаю, - важко зітхає. - Я тобі допоможу, дам трохи зі своєї зарплатні.

- Не треба, - категорично протестую. - Ти й так всі комунальні оплачуєш і їжу купуєш. Ти для нас рятівне коло.

Зав'язую стрічку на картонці і мама допомагає покласти коробку у торбу. Все, я майже готова. Лише одягнутись і треба рушати.

- Кажуть, Ігор приїхав, - раптом з обережністю говорить мама після короткої паузи.

Кладу торт на стілець і неохоче киваю:

- Знаю, він заходив вчора.

- Чому ти не сказала?

- Бо немає про що говорити. Ми поспілкувались і він пішов, - кажу трохи роздратовано.

- Що він хотів? - допитується мама.

- Просто зайшов у гості, - відводжу погляд. Не збираюсь їй розповідати про істинний мотив чоловіка. Знаю, що тоді мама насяде на мене, щоб я прийняла його пропозицію.

Навіть після того, як Ігор нас покинув, мама сподівалась, що з часом він повернеться. Ігор їй завжди подобався — спокійний, доброзичливий, легко піддається чужому впливу. Він зробить все, що ти попросиш, і не вимагатиме нічого натомість. Навіть незначним його заробіткам вона тішилась, бо він все витрачав на дітей. А коли він пішов, вона картала мене, що я не була з ним достатню люблячою.

- Стільки років пройшло, а він все одно повертається, - замріяно зітхає мама. - Не може він без тебе. Тягне його сюди.

- Це не змінює того факту, що ми розійшлись і назавжди, - кажу твердо

- Ти занадто категорична, - вловлюю нарікання в її голосі. - Таке відчуття, що ти не хочеш бачити поруч з собою жодного чоловіка. Не можна так, Яно. Той Богдан зруйнував тобі життя і руйнує далі.

- Він подарував мені трьох чудових діток, - мій голос відчутно тремтить від роздратування. Мені не подобається, як мама говорить про Богдана. Вона відверто зневажає його, не знаючи, яка він людина. - Хіба вони є чимсь поганим у моєму житті? Ні, я щаслива, що вони в мене є.

Мама фиркає і підводиться. Підходить до плити, роздратовано бере чайник і наповнює його водою. При згадці про Богдана вона запалюється миттєво, мов сірник. І горить, іскрить, вивільняє своє незадоволення.

- Подарував і зник, - бурмоче, обернена до мене спиною.

Важко зітхаю і тру очі вказівними пальцями. Ці розмови в нас проходять систематично. Вона звинувачує мого колишнього, я виправдовую.

- Ми розійшлися, мамо, - нагадую їй. - Ще до того, як я дізналась, що вагітна.

- Чому ж ти не повідомила його?

- Бо я вийшла заміж за Ігоря. І ти мене в цьому підтримала. І тепер офіційно саме Ігор батько моїх дітей.

Мама розвертається і я бачу смуток в її очах. Вона розуміє, що все, що сталось, незмінне, і в тому, що зараз нам важко, не винен ніхто. Просто так склались обставини.

- Може треба було відшукати того Богдана. Сказати йому, що в нього є діти, - промовляє задумано. - Нехай би знав. Може допоміг би тобі. Його батьки живуть в Димитрівці. Зайди до них, розкажи все і вони перекажуть йому.

- Думаєш, це гарна ідея? - скептично підношу брови і схрещую руки на грудях. - Вісім років пройшло. Вони не повірять і виженуть мене. Та й Богдан, напевно, вже власну сім'ю має.

- А троє дітей хіба не його сім'я?

- Все, більше не хочу продовжувати цю розмову, - змахую рукою в знак капітуляції і забираю торт зі стільця. - Я поспішаю на автобус. А ти не забудь про секцію, гаразд?