Розділ 2_1

Через декілька днів на телефон приходить повідомлення, що моїх хлопців прийняли у групу і треба з'явитись з ними у клубі найближчим часом, щоб оформити їх за правилами. Читаю і відразу відчуваю легке хвилювання. Навіть з'являється тонка ниточка сумніву, може не треба було поспішати. У школі наче все затихло, і останні дні, до них ніхто не чіплявся, а може того Макара батьки все ж таки покарали? І знаходиться той спортивний клуб на іншому кінці міста, це треба буде супроводжувати їх, бо в такому віці я не пущу їх самих кататись містом. І їм буде зайве навантаження. Чи будуть вони все встигати?

Мої сумніви розвіює їхній прихід зі школи. Бачу, що сини насуплені і без настрою, а їхні курточки брудні.

- Їх штовхнули у клумбу, коли ми вже йшли додому, - каже Марійка після мого наполегливого допиту, що сталось. - Просто підбігли ззаду і штовхнули в плечі. А ще обізвали маминими синочками.

Богдан і Дмитро мовчать, не зізнаються, лише очі відводять і шмигають носами. Ну все, це вже мене дістало. Більше ніяких сумнівів. Треба навчити синів оборонятись і щоб вони могли надерти дупу тому Макару.

- Ідіть на кухню їсти, а потім ми їдемо у спортивний клуб, - кажу стримано, допомагаючи зняти курточки. Знову їх треба прати, а в таку холодну погоду ще треба мати де висушити. - Я вас записала на карате.

- Ого. Справді? - оживають хлопці. В їхніх очах з'являється блиск. - Це так прикольно.

Я їм ще не говорила, бо не знала, чи їх приймуть. І здається їм дуже подобається ця новина. А от Марійка похмуро дивиться, схрестивши руки на грудях.

- А я? - вимогливо запитує. - Чому лише їх?

- Бо твоїх братів ображають і їм треба навчитись захищатись, - відповідаю їй, дочекавшись, коли сини зникнуть за дверима кухні.

- А мені не треба? Я дівчинка і мені ще більше це потрібно, - бурчить незадоволено.

- Я не думала, що ти захочеш вчитись карате, - здивовано промовляю.

- Хочу, - тупає ногою.

- Гаразд, - випрямляюсь і беру її за руку. - Поїдеш з нами. І якщо буде місце, запишемо і тебе.

- А як не буде?

- Тоді тобі прийдеться почекати іншої можливості.

- Але я хочу зараз.

Вона фиркає виривається з моєї руки і тікає до кімнати, гепнувши дверима. От характер. Ніяк не можу зрозуміти в кого вона така вдалась. От хлопці точно в мене — спокійні і лагідні. А Марійка завжди хоче, щоб було, як вона скаже.

Нехай біжить. Побіситься і перестане. Вона швидко відходить.

Заходжу на кухню в надії, що хлопці вже накидали собі каші і їдять. І хапаюсь за голову.

- Богдане, Дмитрику, що ви робите? - кричу з відчаю. - Його не можна їсти. Він на продаж.

Сидять мої хлоп'ята за столом з виделками у руках і наминають святковий торт, який я завтра зранку збиралась відправити замовниці. Я сьогодні покрила його мастикою, залишилось лише задекорувати і зробити надпис. Але цьому торту не судилось дожити до ідеальної форми. Мої сини пошкабатали його, з'ївши третину, і вибравши майже всю начинку зсередини.

Дві забруднені у кремі мордочки повертаються в мій бік.

- Пробач, мамо, ми не знали, - прицмокуючи, і облизуючи пальці, промовляє Дмитрик. Він ставить виделку на стіл і підводиться, від сорому опустивши погляд в підлогу.

- Ти сказала поїсти, - а от Богдан не дуже шкодує про вдіяне і замість того, щоб вчинити як брат, надлуплює ще шматок торта і засовує у рота. - Ми думали, це для нас.

Я від відчаю прикриваю долонями обличчя. І насварити нема як. Адже інколи я справді віддаю дітям ті торти, які не забрали замовники( так, таке буває), або торт, який не вийшов і мені приходиться робити інший.

Почала я займатися тортами на замовлення не так давно, лише пів року тому. До того ніколи їх не пекла, тому прийшлось всьому навчатись з нуля. І часто виходять погрішності. Намагаюсь розкрутити свою справу, щоб хоч якісь гроші заробляти, утримувати троє дітей без чоловіка не легко. Раніше працювала з мамою на хліб заводі, але зарплатня мізерна і нам ні на що не вистачало. Прийшлось обирати, або далі бідувати і лічити копійки на хліб, або щось змінювати.

Мама підтримала мою ідею і я взялась за справу. Я навіть невеликий кредит взяла, щоб купити найнеобхідніше приладдя. Спочатку клієнтів майже не було, але з часом люди потроху дізнаються про мене і роблять замовлення. Дякувати мамі, вона на заводі гарну рекламу зробила. От цей торт мав бути для однієї з її колег, і завтра зранку мама мала забрати його з собою на роботу, щоб передати.

Капець мені буде, якщо не перероблю все заново. Завдаток я вже взяла і потратила на інгредієнти.