ПЕРЕГОНИ З ЧАСОМ

Коли Франц Леопольд вибрався з напівзотлілої труни, його першою думкою була Іві. Звісно, її труна вже була порожня, і в залі не було ні її, ні Сеймура.
Дракас злетів довгими гвинтовими сходами. На третьому поверсі він затримався лише на мить, щоб кинути погляд на залу з великим каміном і переконатися, що Іві й тут немає. Франц Леопольд повернувся на сходи й мало не зіткнувся з Алісою.
— Вона вже пішла? — крикнула йому Аліса.
— Звідки мені знати?
Вони помчали через ворота у двір. До них долинув глухий тупіт копит.
— Вони на підйомному мосту!
Вампіри побігли. Вони вже були на мосту, коли біла кобила ступила на інший берег. Іві зупинилася й повернулася до них. Сеймур підняв голову і завив.
— Ходімо!
Аліса й Франц Леопольд кількома стрибками подолали підйомний міст. Вони не говорили про це, але обоє вирішили, що поїдуть з Іві. Із серйозними обличчями вони підійшли до неї і привітали друїдку та двох Ліцана з Онанейру, які, очевидно, мали їх супроводжувати.
— Пробачте, що не попрощалася, — сказала Іві. — Ми поспішаємо, але вже завтра вночі повернемося.
Франц Леопольд загарчав.
— Ти чудово знаєш, що ми побігли за тобою не для того, щоб попрощатися. Ми їдемо з вами!
— Це неможливо, — втрутилася друїдка. — Ви залишитеся тут і продовжите навчання. Це ваше завдання. А завдання Іві — сьогодні вночі піти з нами.
— Яка мета вашої поїздки? — запитала Аліса, але відповіді не отримала.
Друїдка лише суворо подивилася на неї.
— Повертайтеся до замку, там ви будете в безпеці. Ніхто не повинен блукати без захисту за його межами.
— Саме тому ми й повинні піти з вами! — Франц Леопольд не збирався здаватися.
На зморшкуватому обличчі друїдки з’явилася усмішка.
— Це робить тобі честь, Франце Леопольде з клану Дракас, але я все ж мушу повторити: повертайтеся до замку. Повірте мені, з нами Іві в безпеці, — трохи м’якше додала вона.
Тара натягнула поводи, і Алєн поскакала, одразу взявши швидкий темп. Вампіри побігли за ними слідом. Процесію завершували три вовки.
Нарешті похмурі Франц Леопольд і Аліса повернули назад до сторожки.
— Я щось пропустив? Вони вже поїхали?
Лучіано, задихаючись, вибіг їм назустріч із двору й мало не врізався в Алісу.
— Той, хто пізно прокидається і довго збирається, завжди щось пропускає, — холодно відповів Франц Леопольд.
— Іві разом із друїдкою і двома Ліцана поїхала на захід. Вовки супроводжують їх, а ще в них білий кінь, на якому вчора приїхала Тара. Пішки стара жінка не змогла б іти з ними нарівні, навіть якщо вона друїдка.
— Як шкода, що вони не беруть нас із собою, — зітхнув Лучіано. — Мені цікаво, що все це означає. А чому ми не могли піти всі разом? Що друїдка робитиме разом з Іві на тих мутних болотах?
Його погляд був спрямований на захід, де вже не було видно ні вершниці, ні вампірів. І раптом на його обличчі з’явився рішучий вираз.
— Якщо ми хочемо щось дізнатися, ми повинні піти за ними — навіть без дозволу!
Франц Леопольд і Аліса різко обернулися і втупилися в нього. Обличчя Дракас нарешті просвітліло.
— Це перша розумна думка, яку я чую з твоїх уст, Носферас.
— Розумна? — із сумнівом сказала Аліса. — Навряд чи її можна назвати розумною. Але вона мені подобається.
Лучіано засяяв від несподіваної похвали. Аліса уважно озирнулася довкола.
— Здається, наші наглядачі чимось зайняті. Тож рушаймо. Кращої нагоди в нас не буде. Поки сліди ще свіжі!
— Тільки не починай скиглити через те, що пропустиш вечерю, — прошипів Франц Леопольд, правильно витлумачивши стражденний вираз обличчя Лучіано.
— Я лише хотів зауважити, що було б розумніше вирушити, підкріпившись! — ображено вигукнув той.
Аліса похитала головою.
— У цьому є логіка. Але я боюся, що пізніше у нас не буде нагоди непомітно втекти. До того ж відстань стане занадто великою. Ліцана не назвеш повільними, а друїдка їде верхи. Про Іві я навіть не говоритиму — ви й самі все знаєте.
Франц Леопольд нетерпляче махнув рукою.
— Чому ми ще стоїмо?
Сказавши це, він перебіг на інший бік підйомного мосту.
— Ходімо! — крикнула Аліса й помчала за ним.
Лучіано застогнав, але побіг слідом так швидко, як тільки міг. Друзі чекали на нього на іншому березі.
— Напружся! — крикнув Франц Леопольд. — Ти ж не збираєшся здаватися?
Вони помчали похилою кам’янистою дорогою, якою кілька хвилин тому проїхали вершниця й вампіри. Лучіано мовчав, зосередившись на русі. О духи ночі, невже ці двоє бігли ще швидше, ніж зазвичай? Вони рухалися так легко й дивовижно синхронно, їхні рухи були сповнені легкості та грації.
І як їм це вдавалося?
Тіло Лучіано стало стрункішим, і за останні дні він багато бігав, але все одно не міг зрівнятися з ними. Може, справа в спадковості?
Відстань між ними знову почала збільшуватися. Франц Леопольд і Аліса дісталися перших комор. Вони зупинилися, перевіряючи слід, потім повернули праворуч.
— Не барися!
Вони обігли навколо села й помчали слідом на північний захід. На небі горіло лише кілька зірок, які тьмяно мерехтіли між швидко пливучими хмарами. Незабаром на горизонті з’явилося кладовище з напівзруйнованою церквою, потім село. Знову вершниця й вампіри зійшли з дороги, щоб не підходити надто близько до будинків.
— Лучіано! Ми не можемо постійно чекати на тебе!
Лучіано спробував бігти швидше — і, на його подив, йому це вдалося без особливих зусиль. Він навіть почав скорочувати відстань. Лучіано насторожено чекав перших ознак утоми, але замість цього дивним чином відчував себе ще сильнішим. Це було схоже на сп’яніння, і він ледве стримав вигук радості.
Тепер слід повернув на захід і пішов уздовж берега озера. Франц Леопольд і Аліса зупинилися. Лучіано пробіг повз них.
— Що таке? Ви вже втомилися? Вам не потрібно мене чекати!
— Стій! Зупинися! — крикнув Франц Леопольд.
Лучіано загальмував і зачекав, поки інші його наздоженуть.
— Що сталося?
— Ти хіба не помітив? — Франц Леопольд закотив очі. — Слід поступово втрачає свіжість.
— Вони швидші за нас, — додала Аліса, спіймавши здивований погляд Лучіано.
— Ще швидші?
— Так. І я боюся, що вони сповільнять темп лише тоді, коли гірський схил стане крутішим.
— Тоді вперед, — поквапив друзів Лучіано. — Зупинка не приведе нас до мети!
Аліса похитала головою.
— Подивися, стежка веде на захід. Вона проходить повз вузькі озера, і ми навіть не здогадуємося, коли вона поверне в гори й нарешті стане крутішою.
— Це неприємно, але ми нічого не можемо змінити. Невже ви хочете здатися і повернути назад? — Лучіано з жахом подивився на них.
— Звісно, ні! — вигукнув Франц Леопольд. — Нам просто цікаво, чи не буде вовк рухатися такою місцевістю швидше? Принаймні йому не потрібно зупинятися, щоб принюхуватися до сліду.
— Не знаю. — Лучіано знизав плечима. — Навіть якщо так, що це нам дасть?
— Тоді ми перетворимося на вовків! — категорично заявила Аліса.
Лучіано відчув, як його запал зник. І знову з’явилося неприємне відчуття відчаю від усвідомлення того, що інші швидші, красивіші й елегантніші за нього. Вампір опустив голову.
— Я не вмію, — тихо зізнався він. — Ви хочете залишити мене самого?
— Ти ж перетворювався за допомогою Іві. Чому б тобі не зробити це з нашою допомогою?
— Що? — Лучіано витріщив на них очі.
— Франц Леопольд з’єднається з моїм розумом, і тоді ми об’єднаємо наші сили з твоїми. А ти просто роби все так само, як під час занять, і ми дамо тобі енергію, якої тобі бракує.
— Ви думаєте, це спрацює? Я не хотів би виглядати, як та вампірка.
— Звісно, тобі потрібно зосередитися.
Франц Леопольд знизав плечима.
— Але якщо це занадто великий ризик для тебе, то залишайся тут і залізай у якусь нору, поки ми не повернемося.