ЗАМОК ОНАНЕЙР

Була остання ніч перед молодиком, коли Тара наблизилася до Лох-Маск із північного боку. Оскільки в Конзі не було човна, який міг би перевезти її просто до Онанейру, друїдка повела кобилу до західного берега.
Місяць стояв уже досить низько, коли кобила перейшла вузький місток, з’єднаний із великим мостом між Лох-Маском на півночі й Лох-Коррібом на півдні. Звідси було недалеко до Оутерарда і до замку Онанейр. Залишалося лише перейти Нокбрак. Кобила піднімалася гірським схилом із дивовижною легкістю, хоча вже кілька днів дозволяла собі лише короткі перепочинки.
— Моя хоробра подруго!
Тара нахилилася й поплескала коня по шиї. Та у відповідь дружньо заіржала. Біла кобила сама знаходила дорогу в місцевості, де скелясті ділянки часто змінювалися болотяною трясовиною. Потім знову на їхньому шляху постав колючий чагарник, об який Алєн могла до крові поранити ноги. Вона звернула вздовж вузького струмка на південь.
Біля підніжжя гори Тара змогла розгледіти кілька вогнів. Кобила повернула ліворуч до озера, бо тут був досить пологий, порослий травою схил, що значно полегшувало рух уперед. Але раптом вовки друїдки, які бігли попереду, зупинилися й почали принюхуватися, повернувши голови на західний схил, укритий лісовими заростями.
— Що таке? Г’ал, Кіалвар, ходімо, нам треба поспішати. У нас немає часу на полювання.
Але вовки не слухали Тару. Вони скиглили й вили, але не підкорялися поклику й натомість відступали на захід. Кінь зупинився ще до того, як Тара встигла взятися за поводи. Друїдка сиділа в сідлі й дивилася на вовків, які явно просили її піти за ними. Тепер, коли вона відкрила свій розум, замість того щоб думати лише про мету, яку мусила досягти, Тара теж відчула, що тут щось не так.
— Пролилася кров, — тихо сказала вона.
Вовки завили на знак згоди. Друїдка ще трохи вагалася. Чи могла вона дозволити собі зупинку? Можливо, Ліцана вже дісталися до Онанейру й тепер чекали на неї? Тара подивилася на небо. Було запізно. Вузький серп місяця висів над гострими вершинами гір Коннемари, готовий ось-ось зникнути за ними. Цієї ночі вона вже не встигне до Твелв-Бенз. Друїдка стримала зітхання. Завтра молодик, і їм доведеться вирушити в дорогу одразу після заходу сонця, якщо вони хочуть вчасно дістатися до печери.
Вовки знову заскиглили. Тара поклала руку на гриву коня.
— Ходімо, моя люба, подивимося, яке лиходійство сталося цієї ночі.
З кожною миттю вона все чіткіше відчувала, що десь зовсім поруч сталося велике нещастя.
Вони повільно пробиралися крізь густі зарості. Тара вже починала здогадуватися, куди ведуть її вовки. Але це не могла бути кров Перегріна, яка так затьмарювала її серце. Від його смерті минуло вже багато ночей. І все ж біль і скорбота за ним висіли на гілках, мов клапті туману.
Ще до того, як вовки привели її на галявину, друїдка знала, кого там знайде. І все ж, побачивши понівечене тіло, Тара не змогла стримати крик. Вона зіскочила з коня й кинулася до тіла Ані.
Напад стався нещодавно. Кров ще була вологою й блищала чорними калюжами. Тара поклала руки на нерухоме тіло, яке невдовзі могло розсипатися в порох.
Що тут сталося?
Судячи з рваних ран, на Ані напали вовки або великі собаки. Але як їм вдалося так близько підібратися до вампірки? Вона мала б помітити їх вчасно. Знаючи про здібності вампірів, Тара просто не могла уявити, як їх узагалі можна застати зненацька. І все ж усе побачене говорило саме про це.
Ані загинула під час перетворення. Голова вже була спотворена, обличчя й руки вкриті шерстю, але тіло залишалося радше людським, ніж вовчим.
Тара підвелася й озирнулася. Там почалася боротьба, і кілька важких тіл розгойдувалися в трясовині. Друїдка оглянула місце, де переслідувачі, мабуть, напали на Ані, і все зрозуміла: саме тут загинув Перегрін. Ані прийшла сюди й оплакувала його. Мабуть, тому на неї й змогли напасти.
Тара здивувалася. Вона не знала, що вампіри здатні так сильно кохати й так глибоко сумувати за загиблими.
Раптовий шелест змусив друїдку обернутися. Що це?
Вовки поспішили до Ані, і навіть кінь витягнув шию в бік закривавленого тіла. І тоді Тара зрозуміла: вампірка ворухнулася. Вона не була знищена повністю.
Звісно, її тіло було холодним і бездиханним. Вампірам не потрібно дихати, і тому вони приходять до тями після будь-яких, навіть таких тяжких ушкоджень, якщо тільки їм не пробити серце або не відрубати голову. І на щастя, Ані не була поранена срібною зброєю, яка могла б уповільнити або навіть зовсім зупинити загоєння ран.
Тара опустилася на коліна перед вампіркою, чиє обличчя було спотворене до невпізнання. З її ран усе ще текла кров, просочуючи землю. Тіло Ані було настільки понівечене, що зможе відновитися лише під час денного сну. Але чи загояться рани, якщо тіло застрягло в процесі перетворення?
Треба будь-що спробувати врятувати її. А для цього потрібно якнайшвидше забрати її звідси до якогось безпечного і, головне, темного місця. Тут, у горах, сонце за кілька годин завершить те, що почали ікла нападників.
Тара покликала коня. Алєн підійшла й опустилася на коліна поруч із вампіркою. Друїдка поклала нерухоме тіло на спину коня й міцно притримувала його, поки кобила підводилася. Потім Тара знову сіла в сідло.
— Нам потрібно до сходу сонця дістатися до Онанейру, — сказала друїдка кобилі.
Алєн тихо заіржала й рушила риссю.
Спочатку вона спустилася зі схилу й попрямувала до села, що розкинулося біля підніжжя гори. Хоча в Оутерарді люди вже прокидалися, Тара не стала витрачати час на об’їзд. Широкою дорогою вони рухалися значно швидше.
Коли кінь звернув у ущелину, що вела до замку, небо на сході вже світлішало. Тара востаннє підбадьорила Алєн словами. Навіть вовки виглядали втомленими й бігли з опущеними головами.
І лише Тара все так само рівно сиділа в сідлі, в’їжджаючи у двір замку Онанейр у перших слабких проблисках нового дня.

— А де Катріона і Доннах? — запитала Аліса.
Іві вийшла слідом за друзями на свіже повітря.
— Подивіться, вони в тій вежі посеред двору. Раніше вона була з’єднана зі стіною, яка оточувала внутрішній двір замку. Тепер залишилася лише зовнішня стіна.
— Ах, у них знову таємні переговори! — Франц Леопольд подивився на круглу вежу з дахом у формі гострого конуса, що стояла посеред зарослого травою двору. Він насупився, а потім із жалем похитав головою. — Наскільки я розумію, вони спеціально вибрали це місце. Тепер ми не зможемо непомітно до них підкрастися.
— Ми — ні, — сказав Лучіано, — а Іві? Як щодо маленької мишки? Ніхто не помітить її в траві. А потім — шмиг! — і можна швидко піднятися сходами у вежу.
Троє юних вампірів із надією подивилися на Іві, але вона похитала головою.
— Ні, є речі, які для Ліцана є табу, і підслуховування ватажка клану під час наради однозначно належить до них!
— А як же минулого разу? — поцікавився Лучіано.
— Це було інше. Я лише оглядала рештки вампіра.
Інші вже хотіли заперечити, але Іві не дала їм і слова сказати.
— Ми не будемо підслуховувати! Ходімо краще до річки, і я трохи розповім вам про історію замку. Все одно нам скоро доведеться лягати в труни.
Троє друзів обмінялися невдоволеними поглядами. Але Іві, здавалося, це зовсім не турбувало.
— Подивіться, Онанейр збудований на скелі над річкою Дрімнін. Там, де тепер суша, колись був маленький причал, і товари доставляли човнами прямо до зовнішнього двору. Але цей вхід добре охоронявся з обох боків зі стіни.
Вампіри подивилися на обмілілий причал і повільно рушили вздовж зовнішньої кріпосної стіни. Франц Леопольд час від часу кидав погляд на маленьку вежу в центрі двору, яку вони тепер обходили великим колом. Доннах і Катріона все ще стояли там і жваво розмовляли. Катріона була, як завжди, стриманою, але за рухами Доннаха можна було зрозуміти, що вони знову не погоджуються одне з одним.
Юні вампіри обійшли вежу з двома вікнами, на кам’яних арках яких були вибиті витончені візерунки. З іншого боку на землі лежали дві кам’яні плити, на яких стояли два довгі столи і кілька лав. Разом зі стіною, що прилягала до вежі праворуч, усе це явно не належало до оборонної стіни замкового двору. Аліса запитально подивилася на Іві.
— Це залишки колишньої головної зали. Із західного боку, там, де кам’яні плити обвалилися на болотисту луку, зала разом із зовнішньою стіною піднімалася аж до вигину річки. Кам’яне склепіння підтримували стіни.
— Вони збудували залу над річкою? — здивувався Лучіано.
— Так, тоді це було дуже практично. У підлозі були дверцята, через які можна було дістатися до води. Так господарі замку охолоджували в річці вино та інші запаси. А ще ходили чутки, що іноді через цей люк позбувалися небажаних гостей.
Лучіано розсміявся.
— Отже, в Ірландії теж позбуваються тіл і небажаних гостей за допомогою води! Як у Великій клоаці в Римі.
Іві підморгнула.
— Бачиш, ірландці й римляни не такі вже й різні.
— А що сталося із залом? — запитав Франц Леопольд, повернувшись до друзів.
— Мабуть, вода підмила основу склепіння, і в якийсь момент воно обвалилося. Зала розкололася вздовж. Західна половина нахилилася і впала. Після цього її вже не відбудовували.
Вампіри повернулися у внутрішній двір. Ліворуч біля воріт виднілася сторожка, за якою над ровом висів підйомний міст. Сам рів з’єднувався з річкою.
З іншого боку річки Дрімнін до замку під’їхала повозка. Вона прогуркотіла по мосту, потім через насип підкотила до підйомного мосту і зрештою в’їхала у ворота. Двоє Ліцана зіскочили з передка й почали розвантажувати труни. Бріджит і Ніав вийшли з вежі й почали допомагати їм заносити труни всередину.
— Тепер трун вистачить усім спадкоємцям, — радісно сказав Ніав.
Вампір, що залишився на передку, кивнув.
— Тільки деяким тіням, на жаль, доведеться провести цей день на підлозі. Уже надто пізно для ще однієї поїздки за трунами.
— Так, ми зовсім не були готові приймати таку велику кількість гостей, — сказав інший слуга, затиснувши під пахвами по труні.
Труни були забруднені землею і вже трохи підгнили. Запах смерті вдарив Алісі в ніс. Вона підійшла ближче й принюхалася до трун, що ще стояли на возі. Усі вони вже потемніли. Різкий запах розкладу хмарою огортав повозку. Очевидно, це були не нові труни.
Деякі спадкоємці теж підійшли до воза. Малколм підійшов разом із Раймондом і Ровеною. Ірен ніде не було видно. Таммо, як завжди, перебував у товаристві обох Пірасів.
— Цікаво, що вони зробили з колишніми власниками цих трун? — запитав Лучіано, ставши поруч із Алісою, і всміхнувся.
— Можеш у них спитати. Труни з місцевого кладовища?
Ніав кивнув.
— Так, із кладовища Утерарда. Там завжди є свіжі могили. Туди ховають і мертвих із рудника. Але бідних шахтарів, які працюють нагорі, зазвичай загортають лише в саван, бо ніхто не хоче платити за труну. Але на кладовищі все одно можна знайти достатньо пристойних трун. Завтра ми вирішимо цю проблему.
Він повернувся й поніс наступні труни до вежі.
— Який рудник?
Аліса здивовано подивилася на Іві. У тієї знову з’явився в очах сердитий вогник, який Аліса вперше помітила на острові Голуей.
— Гленгоула, — сказала вона з такою огидою, ніби саме слово було образою. — О’Флагерті, колишні власники цього замку, проклали штольні в мармурі, щоб дістатися жил срібної та свинцевої руди. Прямо під Утерардом, на Лох-Атеаун, назва якого перекладається як «озеро пагорба фей». Тепер люди називають його озером свинцевого рудника, бо фей там уже не залишилося.
Аліса швидко змінила тему. Вона добре розуміла причину гніву юної ірландки. Люди вгризалися в землю скрізь, де тільки могли знайти щось, що допомагало вдосконалювати їхню техніку або просто робити життя приємнішим. Йшлося не лише про руди чи благородні метали для прикрас і монет. Аліса подумала про кораблі з вугіллям, які причалювали в гамбурзькому порту й там розвантажувалися. Діти з бідних кварталів жили завдяки цьому вугіллю.