ПОДОРОЖ ТРИВАЄ

Вони їхали вже кілька днів, але знову зарядив дощ, і чим далі вони просувалися на захід, тим вужчими й багнистішими ставали дороги. За ці дні Брем Стокер не раз запитував себе, що ж змусило його взяти участь у такій пригоді. Замість того щоб насолоджуватися досягненнями цивілізації в Лондоні, він сидів у кареті, і на кожному камені його кидало з боку в бік. Уночі доводилося спати в ліжках, що кишіли вошами, а їжа, яку пропонували в придорожніх пабах, була зовсім не такою, до якої він звик.
Поїздкою він насолоджувався лише кілька годин, коли мав змогу сісти на коня і їхати попереду карети — якщо, звісно, дощ не лив як із відра. До того ж він ризикував опинитися серед повстанців! А що, як їх спіткає невдача саме в той момент, коли Брем, леді Вайлд і Оскар будуть поруч із ними? Англійці жартувати не люблять. Брем Стокер схопився за горло й трохи послабив краватку, яка раптом стала йому затісною.
— Що з вами? Чи можу я запитати, що вас турбує? Ви виглядаєте так, ніби почуваєтеся не дуже добре.
А як можна почуватися, перебуваючи в камері тортур, що називається каретою? Брем Стокер уже хотів відпустити якусь колючість із цього приводу, але вчасно прикусив язика й уважно подивився на леді, що сиділа навпроти нього. Її масивне тіло спочивало на троні з подушок. Вона не мала можливості хоча б іноді перепочити, пересівши на коня. Натомість леді Вайлд сиділа з ранку до вечора в цій камері тортур зі стоїчним спокоєм, не скаржачись і навіть не показуючи, що подорож завдає їй якихось незручностей. І при цьому вона була дамою та ще й старшою за Брема більш ніж на двадцять років. Леді Вайлд завжди стверджувала, що народилася в 1826 році, але, як одного разу з лукавою усмішкою сказав Оскар, тим самим вона віднімала собі два роки.
Брем спробував непомітно витягнути затерплі ноги.
— Я просто занурився в жалість до самого себе, леді Вайлд, і запитую себе: який чорт смикнув мене вирушити в цю подорож.
Він подивився на неї з кривою усмішкою. Різкий порив вітру змусив карету трохи нахилитися, і Брем почув, як багно чавкає під колесами, мов ненаситна тварина.
Джейн Вайлд усміхнулася у відповідь.
— Якщо ви можете жартувати з цього приводу, значить, ви на шляху до одужання. І взагалі, соромтеся, містере Стокер! Ви подорожуєте з Лондона і Парижа на південь Італії, але боїтеся поїздки власною батьківщиною, бо це надто незручно?
— Мене лякають не лише незручності, хоча мушу зізнатися, що краще проскачу двадцять миль у сідлі, ніж проїду одну милю в цій кареті.
— Ну, під таким дощем не так уже й погано мати дах над головою, — заперечила леді Вайлд і елегантно хитнулася, коли карета, потрапивши в колію, різко нахилилася спочатку вліво, а потім вправо.
— Можливо. Але тут я почуваюся, мов у клітці. Для мене найгірше — не мати змоги рухатися!
Брем Стокер відчув, як у нього пересохло в роті. Його починала охоплювати паніка. Джейн Вайлд дещо розгублено подивилася на нього.
— У ранньому дитинстві я дуже хворів, — пояснив він. — До восьми років я не міг ні ходити, ні навіть стояти. Ніхто не давав жодного шансу хворій дитині, прикутий до ліжка. Навіть лікарі вважали моє одужання дивом. Тоді я часто почувався ніби похований заживо, навічно замкнений у темному підземеллі, тоді як життя за вікном тривало — без мене.
Джейн Вайлд уважно подивилася на нього.
— Я розумію. Оскар розповідав мені про ваш інтерес до мерців і тих, що повертаються після смерті, і про те, що ви любите гуляти вночі кладовищем.
— Так, ця тема не відпускає мене. Іноді мені сниться, що я лежу в труні під землею. Але я ще живий і раптом чую, як хтось тихо шкребеться, а потім бліда жінка відкриває кришку й дивиться на мене. На мить я відчуваю полегшення і радість, що мене врятували від неминучої смерті, але потім вона оголює гострі ікла й впивається мені в шию, забираючи не тільки мою кров, а й душу. Я збирав історії про таких істот і помітив, що більшість ірландських легенд про вампірів та іншу нечисть походить із заходу.
Леді Вайлд підняла брови.
— І ви поїхали з нами, щоб знайти таких істот?
Брем відкинувся назад.
— Як я вже казав, ця тема переслідує мене з самого дитинства.
— Можливо, потрібно подивитися страху в очі. У дитинстві вам справді було нелегко.
Вони трохи помовчали, після чого Брем вирішив змінити тему.
— Я читав деякі ваші статті ще хлопчиком, коли тільки навчився складати літери в слова. Хтось вирізав їх із газети й зберіг. Особливо мене вразила стаття «Голодний рік».
Леді Вайлд вдячно схилила голову.
— Я відчувала внутрішню потребу написати про це.
— І вас не лякало, що після цього впливові люди стануть вашими ворогами? Ви ж не могли сподіватися, що ваш псевдонім Сперанца назавжди залишиться таємницею. Адже було відомо, що після арешту Даффі саме ви взяли на себе видання «Нейшн».
— Не знаю, чи усвідомлювала я небезпеку, на яку себе наражала. О Господи, я була такою молодою! Я була сповнена палкого ентузіазму й мусила щось зробити для своєї країни, виступити проти несправедливості, що тривала вже кілька століть! І, можливо, саме небезпека була тим чинником, від якого по тілу бігали мурашки. Тоді я почувалася такою діяльною і живою!
Можливо, саме тому вона мовчки терпіла всі труднощі подорожі? Можливо, Сперанці набридло життя поважної заможної леді? Або вона хотіла на деякий час забути про свій вік і знову відчути себе молодою? Цілком можливо.
Карета знову підскочила на камені, і Брем ледве стримав стогін.
— Ви помиляєтеся, якщо думаєте, що я не відчуваю незручностей, — сказала леді Вайлд. — Я просто сприймаю їх як необхідне зло. А це велика різниця. Дороги жалюгідні, ночівлі жахливі, а їжа убога. І всю країну вкриває саван спокою. Саме тому ми й повинні були подорожувати так, щоб наші очі бачили, а розум і серце розуміли. Чому ніхто в Лондоні чи Дубліні не хоче звернути погляд на Донегол, Мейо, Голвей і Клер? Чому не їдуть у ці, як вони вважають, забуті Богом місця? Не тільки природа обділила цю частину Ірландії під час розподілу багатств — англійці теж зробили все, щоб ці графства залишалися такими бідними. Вони забрали в нас родючий схід, а неугодні їм клани вигнали на захід, у болота. А коли в сорок п’ятому році картопля почала гнити, вони спокійно дивилися, як люди тисячами вмирають від голоду або вирушають до Америки на «плавучих трунах», як тоді називали кораблі з емігрантами.
Карета зупинилася, і у вікні з’явився Оскар.
— Там за поворотом паб. Може, трохи зігріємося і вип’ємо пива? Я промок і змерз до кісток, як мерць!
Він струсив капелюх, і краплі розлетілися навсібіч.
Звісно, вони погодилися, і Брем раптом подумав, що в таку погоду хитка камера тортур, можливо, не найгірший вибір.