ДОРОГА В КОННЕМАРУ

Тара скакала всю ніч. Хоч вона й знала, яким тонким був серп місяця, раз у раз піднімала голову й дивилася в небо. Жінка була виснажена — і це не дивно, адже останні кілька днів вона майже не злазила з сідла. Швидше дивом було те, що, попри свій вік, друїдка все ще трималася рівно й могла обходитися без відпочинку. Єдине, що зараз мало значення, — знайти Ліцана і разом з Іві та Сеймуром повернутися до Твелв-Бенз, поки не спливе час, який дав їй Ахар Філху.
Друїдка дозволила коневі перейти на крок. Тара боялася загнати тварину. Вона знала, що Ален готова віддати життя, але чого вона досягне, якщо кобила впаде під нею? Вона не лише втратить вірну супутницю, а й змарнує останній шанс вчасно дістатися до мети.
Вершниця піднялася на порослий травою пагорб і почала спускатися вузькою кам’янистою стежкою в долину. Дощ намочив глину, зробивши її дуже слизькою. Тара послабила поводи й трохи нахилилася вперед. Вона довірила тварині самій знайти зручний шлях униз.
Нарешті під копитами білої кобили знову стала тверда земля. Ален заіржала й перейшла на швидку рись. Тара поплескала її по блискучій білій шиї.
— Ален, красуне моя, вірна подруго, нам залишається лише сподіватися, що Тапей недарма отримав своє ім’я і стрілою полетів на південь. Можливо, вони вже на шляху до нас.
Жінка весь час вдивлялася в небо, шукаючи тінь орлана, але поки що нічого не помічала. Тож вона продовжувала їхати вперед.
Трохи згодом, коли небо почало світлішати, друїдка дозволила собі й коневі ще одну коротку перепочинку. Тара розслабилася, м’яко погойдуючись у такт крокам Ален.
Раптом кобила зафиркала. Тара одразу ж прокинулася. Ален помітила щось незвичне, що її стривожило, а друїдка знала свою конячку досить добре і завжди серйозно ставилася до її попереджень.
У тіні високих кущів терну ліворуч від стежки Тара зупинила Ален і повернулася в сідлі. Вона побачила його — старого вовка, такого худого, що ребра випирали під скуйовдженою шерстю. Він сів на задні лапи й не зводив погляду з коня та вершниці.
Тара завмерла. Ален продовжувала фиркати, але не робила жодних спроб утекти. Усмішка промайнула на зморшкуватому обличчі старої жінки, коли вона впізнала вовка.
— Турлох! Я могла здогадатися, що це ти. Бард має бути там, де твориться історія. Нехай боги будуть з нами й підготують для нас щасливий фінал!
Вона привітала його кивком голови. Вовк відповів тим самим, але ближче не підійшов.
Тара рушила далі. До самого ранку бард ітиме за ними, а потім ранкове сонце зажене його до сховку аж до вечора. Та Тара була певна, що наступної ночі він їх наздожене. Турлох узяв її слід і мав намір іти ним, щоб на власні очі побачити зміну часів.

Як і боялися юні вампіри, непомітно підібратися на таку відстань, щоб підслухати розмову, виявилося неможливо. Катриона їх помітила й відіслала геть. Поруч з Іві міг залишитися лише Сеймур, що, звісно, нічого їм не давало.
— Чому ми не можемо помінятися з ним місцями, якщо нам вдається використовувати кажанів для пересування в темряві? — сердився Лучіано.
— По-перше, тобі не вдається навіть це, — заперечив Франц Леопольд, кинувши погляд на його нові шрами, — а по-друге, вовк значно розумніший, і його воля сильніша, ніж у кажана. Ти вже забув про це?
— Я просто надто поспішав, щоб зосередитися, — виправдовувався Лучіано. — А що до ментальних сил вовка — невже ви думаєте, що вони більші за наші?
— Звісно, ні! — обурено вигукнув Франц Леопольд. — Можливо, Носферас і нижчі за вовка, але невже ти наважуєшся так ображати Дракас?
Замість того щоб образитися, Лучіано широко усміхнувся, і не лише Алісі стало зрозуміло, що він змусив Франца Леопольда танцювати під свою дудку.
— Радий це чути. Тоді для тебе не становитиме жодної проблеми пізніше розпитати Сеймура.
Франц Леопольд на деякий час утратив дар мови. Звісно, він був набагато вищий за вовка, але все ж сумнівався, що впорається із цим завданням — головним чином тому, що сам Сеймур навряд чи захоче щось йому розповісти.
А чому, власне ні, запитав себе Франц Леопольд, коли за годину побачив вовка, що наближався до них.
Сеймур — лише вовк, почав переконувати себе він.
— Ти не хочеш нарешті сказати нам, що сталося? — Аліса підійшла до Іві біля входу до печери, де та прощалася з орланом, відпускаючи його в путь.
Франц Леопольд рушив за ними й спробував встановити контакт із вовком. Сеймур повернувся й уважно на нього подивився. Юному вампірові вдалося передати йому своє бажання. Франц Леопольд замислився, як вовк пояснюватиметься з ним — образами й відчуттями?
Дракас здригнувся, коли в його голові, мов удар дзвона, пролунало:
«Геть із моєї голови й більше ніколи не смій туди проникати! Якщо хочеш щось дізнатися — запитай у Іві».
Вовк оскалився й клацнув зубами.
Іві повернулася до них.

— Що сталося?
— Ми лише перемовлялися. Але Сеймур не надто балакучий.
— О, ти хотів його розпитати.
— Так, але без особливого успіху, як ти розумієш.
Іві усміхнулася вовкові, а потім вампірам.
— Ви проявляєте наполегливість — це робить вам честь. Але можете більше не намагатися. Ні, не треба протестувати. За кілька хвилин Доннах покличе нас, щоб повідомити новину, яка стосується всіх. Одразу скажу: ні його, ні Катриону я не змогла переконати відпустити мене одну із Сеймуром. І все ж мені потрібно йти. Якнайшвидше.
— Отже, ми таки будемо супроводжувати тебе! — зраділа Аліса.
— Так, ви і всі інші. Наше сховище в печерах вистежили, і воно більше не є безпечним, тому ми всі вирушимо до Онанейра.
— Що таке Онанейр? — поцікавився Лучіано.
— Це слово походить із ґельської і означає «тисове поле».
Троє друзів, усе ще нічого не розуміючи, витріщилися на Іві.
— Замок має таку назву, бо колись був збудований у тисовому лісі.
— А коли ми вирушаємо? — запитала Аліса.
— Думаю, одразу, щойно всі знову зберуться в печері.
— А що буде з нашими гробами? — поцікавився Лучіано.
Іві знизала плечима.
— Не знаю. Шлях неблизький. І байдуже, в якому вигляді ми будемо — ніч мине швидко, поки ми дістанемося боліт.
Вони повільно йшли тунелями до печери, де проводили день. Раптом вампіри почули голоси. Вони миттєво завмерли й прислухалися.
— Я не можу схвалити твоє рішення! — вигукнув Доннах.
Він був майже на межі втрати самовладання. Юні вампіри ще ніколи не бачили, щоб він виходив із себе. Інший голос, навпаки, звучав спокійно й розважливо, як завжди.
— Багато що пішло не так, як ми думали. Інакше ми, мабуть, були б у Данлюсі й навчали спадкоємців, а не їхали з ними через пів острова.
— Катрионо, за твоїм тоном я чую, що ти досі не надаєш належного значення тому, що сталося. Ба більше, у мене навіть є підозра, що тобі було на руку вирушити зі спадкоємцями на південь. А тепер ти хочеш потягти їх на болота. Хіба тієї небезпеки, якій вони піддаються тут, недостатньо? Ти хочеш віддати їх на поживу зграї Ахара Філху? Тут, в Еайлуїї, ситуація у нас під контролем. Чи можемо ми сказати те саме про болота?
— Заспокойся, Доннах. Так, я була рада можливості показати спадкоємцям не лише Данлюс і його скелі. Я люблю суворий Буррен і простори Коннемари. Хіба було б краще, якби вони ніколи цього не побачили? Це наша країна. Наша душа!
Доннах у відповідь лише невдоволено забурмотів.
— Але ти знаєш, що це не має жодного стосунку до мого рішення вивезти спадкоємців із Данлюса. Хіба ти не впізнала ауру? Вони дуже чітко показали нам, навіщо прийшли. Я думала, нам удасться позбутися їх, збити зі сліду. Але моя помилка була в тому, що я недооцінила їх. Я ніколи б не подумала, що в наших рядах є зрадник, але інакше я просто не можу пояснити того, що відбувається. І саме тому я не можу дозволити, щоб Іві та Сеймур вирушили на північ самі.
— Ми можемо дати їм когось для захисту, — мляво сказав Доннах.
— Кого? І скільки чистокровних Ліцана або слуг потрібно, щоб забезпечити їм безпеку?
— Це лише до того моменту, поки вони зустрінуться з Тарою. Ми могли б зачекати її…
— Ти ж сьогодні був у долині й бачив ущербний місяць. Його світло швидко згасає. Спадкоємці можуть не встигнути, якщо ми не вирушимо назустріч Тарі. Ми не знаємо, що задумали перевертні, коли спливе відведений час.
— Вони не мали права висувати нам ультиматум!
— Але вони це зробили. Ніч молодика — так сказав Ахар Філху.