У ПАСТЦІ

— Зачекай! Спершу треба впевнитися, що вони виставили вартових біля входу до печери, — нагадала Тонка.
— Скоро настане день. Подивіться, небо на сході вже червоніє, — поквапив П’єро.
— Ми знаємо! — заричав Даніло. — Ми б уже давно сховалися в безпечному місці, якби не мусили зважати на твої слабкості!
Велетенський вампір не знайшов, що відповісти. П’єро змовчав і намагався зберегти байдужий вигляд. Тонка гнів приховувала краще, але він відчував: її терпіння на межі. Йован і Весна трималися осторонь, дозволяючи братові й сестрі керувати.
Вони майже досягли мети. Та Ліцана, очевидно, вже щось запідозрили. Чим вони себе видали? П’єро навмисно не заходив до печери, щоб не залишати слідів, але, схоже, Тонка й Даніло були менш обережні, ніж вважали.
Їм слід сердитися на себе, а не на мене, — подумав він.
— Якщо вони розумні, то вже забарикадували вхід, — похмуро мовив П’єро.
— Будь-яку барикаду можна розібрати, — відрубав Даніло.
— Якщо є час. А його в нас немає. Сонце зійде — і нас потягне до трун. Час — це те, чого нам бракує.
— Ми ж узяли тіней, — усміхнулася Тонка. — Вони можуть не спати довше за чистокровних.
П’єро промовчав. Він згадав білого вовка й лише сподівався, що той не виявиться надто агресивним.
— Вони пішли! — прошепотіла Тонка, зазирнувши всередину.
Вона обернулася вовчицею й рвонула вперед. Даніло теж перетворився. Слуги рушили за ними.
Невже у вовчій подобі втома відчувається менше? — подумав П’єро, ледве встигаючи.
Вони минули велику печеру з неприємним запахом торф’яного вогню. Трун там уже не було. Сліди вели далі.
Коли вони дісталися нового сховку Ліцана, сонце вже сходило. П’єро заморгав — усе пливло перед очима. Тонка знову стала вампіркою й запалила лампу.
Зсередини не долинало жодного звуку. Ліцана, певно, вже спали.
— У печери два входи, — сказала Тонка, язик у неї вже трохи заплітався. — Головний завалений великими брилами. Там ми втратимо час. Але зверху можна прорватися. Йоване, Весно — за роботу.
Вона поплескала по руків’ю меча. Срібне лезо блиснуло в тьмі. Мечі були в усіх, крім П’єро.
Тонка прослизнула в вузьку щілину. П’єро йшов останнім. Його погляд упав на темну лінію на стелі.
— Тонко, дай лампу. Ви маєте це побачити…
— Краще допоможи! — гаркнув Даніло.
Його слова потонули в гуркоті каміння.
Скелі обвалилися. Вампіри впали на підлогу, прикриваючи голови. Коли пил осів, стало ясно: вони в пастці.
Кілька ран кровоточили, але загоїлися б за ніч. Проблема була інша — сонце вже вставало, сили танули.
Даніло вилаявся. Їхня концентрація ослабла — і вони потрапили в просту пастку Ліцана. Незабаром їх зморить денний сон. А ввечері їх знайдуть.
— Годі, — грубо кинула Тонка. — Шукаймо вихід.
П’єро похитав головою.
— Тут немає щілини. Єдиний спосіб — розчищати завал.
Але він ледве стояв. Хотілося просто заплющити очі й поринути в темряву.
— Для тебе немає щілини, — сказала Тонка. — Для нас, можливо, знайдеться.
Попри кров, що текла з її чола, вона викликала туман і перетворилася на мишу. Слуги допомогли. Зрештою Йован знайшов крихітний прохід.
— Він веде не назад, але там відчувається протяг. Є вихід назовні. Ми перечекаємо день у подобі кажанів, — сказав він.
— Наш план знову провалився! — заричав Даніло.
— Відкладений, — холодно виправила Тонка. — Тобі вистачить сил?
— Гадаю, так.
— А я? — нагадав про себе П’єро. — Ви ж не залишите мене тут?
— Ні, — сказала Тонка.
І, перш ніж він устиг зітхнути з полегшенням, вихопила меч і встромила срібне лезо йому в серце.
П’єро навіть не спробував захищатися. Він упав на коліна. Усередині його пожирав холодний вогонь.
— Нам більше не потрібна твоя допомога, П’єро… чи як там тебе, — байдуже мовила вона, витягуючи меч.
— Мене звати Леандро, — прошепотів він.
Даніло, вже вовк, рвонув йому горло.
— Досить. Він лише інструмент.
Тонка відтяла Леандрові голову.
— Рушаймо, поки ще маємо сили.
Вони обернулися на мишей, вибралися з пастки, а потім — на кажанів і високо в щілині знайшли приховану нішу, що стала для них денним сховком.

Франц Леопольд ще не встиг остаточно прокинутися, як почув голоси. Вони були схвильовані. Дракас рішуче придушив спрагу крові, що ледь не опанувала його розум, і відкинув кришку труни. Він вискочив назовні й озирнувся. Довкола інші вампіри теж ворушилися у своїх трунах, підводячись із виразом цілковитої розгубленості.
Венець побачив Лучіано, який широко позіхав. Його волосся було ще більш розкуйовджене, ніж зазвичай. А Іві та Аліса вже стояли біля Ліцана й кількох слуг, що прибирали останні камені, якими було забарикадовано вхід до печери. Франц пригладив волосся, недбало заплів його в косу й поспішив до дівчат.
— Що сталося? Стіна ж витримала?
Обидві водночас кивнули.
— Так, але Ніав і Бріджит повідомили, що спрацювала пастка!
— А це означає, що ми ось-ось зустрінемося з переслідувачами, — сказала Аліса. — Що Ліцана з ними зроблять?
Іві знизала плечима й глянула на Сеймура.
— Не знаю. Це залежатиме від того, хто вони і з якими намірами прийшли.
— У будь-якому разі вечір обіцяє бути цікавим! — очі Франца небезпечно блиснули. — Ходімо, не хочеться нічого пропустити.
До них приєднався Лучіано, і разом із Ліцана вони вибралися з печери. Перше, що вдарило в ніс, — запах крові. Не людської, але й не тваринної.
— Цей запах… — пробурмотів Лучіано. — Я його знаю. Я вже відчував його в хатині біля Данлюса. Але це неможливо!
Слуги швидко розбирали каміння. Франц спробував зчитати настрій Ліцана. Вони були дивовижно спокійні. Жодної нетерплячості, жодної хижої жадоби. Чи то вони такі врівноважені, чи він розучився читати думки? Натомість у нього самого виросли ікла, і в грудях розгорілася мисливська пристрасть.
Аліса й Іві допомагали розчищати завал. Франц, стримуючи зітхання, підхопив камінь і відніс його до купи. Коли повернувся, у стіні вже було отвір.
— Принесіть світло! — свиснув Хіндрік.
Лучіано подав лампу. Усі юрмилися біля пролому.
— Там нікого, — здивовано сказала Аліса. — Але я чую запах крові. Він нагадує мені когось… тільки не можу згадати.
— Нікого? — повторив Франц. — Принаймні, нікого живого.
Аліса протиснулася ближче й побачила понівечене тіло.
— Так…
Її дихання почастішало. Запах крові хвилював. Лише Іві залишалася байдужою.
— Треба підійти ближче, — наполягав Франц.
— Він точно не наклав на себе руки, — зауважив Лучіано, але Доннах відтягнув його назад і наказав юним вампірам відійти.
— Ви підете з Анмірі й Кіараном. Слуги супроводжуватимуть вас.
— Знову заняття?! — зойкнув Лучіано. — Я не можу думати ні про що, крім крові!
Аліса теж відчувала виснаження й спрагу.
Доннах усміхнувся.
— Так, заняття. Цей випадок довів, наскільки важливо зміцнювати спадкоємців. — Він кивнув на рештки, що вже починали розсипатися в прах. — Але спершу вас відведуть на пасовище. Підкріпитеся — і продовжимо.
Лучіано засяяв.
— Нарешті приємна новина!
— Він мав на увазі першу частину, — уточнив Франц, ледве стримуючи полегшення.
Іві попросила вибачення й зникла в тунелі разом із Сеймуром. Франц замислився, чи не піти за нею, але вовк повернувся сам. Дивно. Куди поділася Іві?
Аліса подумала про те саме. Раптом вона штовхнула Франца. Біла мишка шмигнула в щілину. Вони нахилилися, щоб не втратити її з поля зору. Сеймур тим часом відволікав Доннаха.
Мишка обнюхала калюжу крові й оббігла тіло.
— Іві-Мері! — голос Катріони прозвучав різко.
Мить — і Іві вже стояла поруч із нею, з дружнім, але непроникним обличчям.
— Ти кликала?
Катріона мовчки дивилася на неї, потім повернулася до спадкоємців.
— Вам час іти. А ми займемося цими… неприємностями.
Юні вампіри рушили за Анмірі й Кіараном лабіринтом.
— Як добре на свіжому повітрі! — вигукнула Аліса, коли вони спускалися в долину. — Я скучила за нічним вітром.
Іві погодилася. Лучіано бурмотів, що йому бракувало зовсім іншого.
Франц наздогнав Іві.
— Що ти виявила?
— Я не знаю, про що ти, — відповіла вона й пришвидшила крок.
— Ми з Алісою все бачили, моя маленька мишко.
Іві зітхнула.
— Сподіваюся, це не стане прізвиськом.
— Якщо тобі не подобається — ні.
— Не подобається. І не говори про це.
— Лише якщо розкажеш, що ти винюхала.
— І мені теж! — втрутилася Аліса. — У мене крутиться одна неймовірна думка.
Вони зупинилися біля огорожі пасовища.
— Леандро, — тихо сказала Іві.
Аліса й Франц перезирнулися.
— Точно! — вигукнула Аліса. — Я боялася, що помиляюся. Але як бібліотекар Золотого дому опинився тут, в Ірландії?
— І хто були інші? — додав Франц. — Точно не Носферас.
— Ні, — похитала головою Іві.
— І чого вони хотіли? — запитала Аліса.
— Розповім усе, що пам’ятаю. Але не тут. Нас можуть почути.
На це їм не було що відповісти.
Анмірі й Кіаран покликали отару. Вівці слухняно підійшли.
— Кров… — зітхнув Таммо, висловивши думки всіх.
Після того як вони втамували спрагу, вампіри звільнили тварин і неквапом рушили назад, насолоджуючись нічною прохолодою.
Аліса, Франц і Лучіано йшли поруч із Іві, але Таммо весь час крутився біля них, без угаву балакаючи. Зрештою Аліса попросила його відійти. Він образився й побіг до Фернанда.
— Ну? — нетерпляче сказала Аліса. — Розповідай!
Вона зупинилася перед Іві.
Та закинула голову.
— Ви бачите орла там угорі? Мені цікаво, що це означає. Він з’явився над пасовищем і відтоді летить за нами.
— Не відволікайся, — сказав Франц.
Аліса теж підняла погляд. Тінь у небі перекривала зорі.
— Я не знала, що вони літають уночі.
— Вони не літають, — тихо відповіла Іві.
— Отже, це незвичайний орел, — задумливо мовив Лучіано. — А може, хтось із Ліцана перетворився на орла, щоб стежити за нами зверху?