МОЛОДІ ВОВКИ

Коли Франц Леопольд увечері розплющив очі, він одразу зрозумів: щось не так. Він відчував збудження інших вампірів, які вже піднялися зі своїх трун. Ледь він зібрався відсунути кришку, як її вже відкрили — але це був не Матіас, який зазвичай допомагав йому. Цього разу на нього з серйозним обличчям дивилася Іві.
— Що сталося? — вигукнув венець і вискочив із труни.
Вперше він зрадів, що не мусить натягати шовкову сорочку, жилет, штани, фрак і лаковані туфлі з Майнца. Франца Леопольда дивувало, що простий одяг Ліцана, який він носив уже кілька днів, не лише не пом’явся й не забруднився, а й залишався приємним до шкіри, хоча минулої ночі він промок наскрізь у каламутному озері.
— То що сталося? — запитала Аліса, підбігаючи разом із Лучіано.
Вона насторожено озиралася довкола.
— Сеймур виявив сліди, яких тут не мало б бути! — похмуро повідомила ірландка.
— Наших переслідувачів? — уточнив Франц Леопольд.
— Поки що не можемо сказати напевне. Сеймур відчув також двох чужих вовків — але від самого входу до печер їхніх слідів немає.
— А якщо це були звичайні вовки? — припустив Лучіано. — Тут усюди вода. Хіба не природно, що слід час від часу зникає?
Іві похитала головою.
— Ні, тут замішана магія. Але я не впевнена, чи маємо справу з вампірами в подобі тварин.
— А хто ще це може бути?! — вигукнув Лучіано.
— Перевертні, — одночасно відповіли Франц Леопольд і Аліса.
Іві кивнула, трохи засмучена.
— Думаю, саме цього Доннах і Катріона й побоюються.
— Чому? — Франц Леопольд питанняльно глянув на неї. — Я думав, війна між Ліцана і перевертнями залишилася в минулому.
Іві повільно похитала головою.
— Так. Але цей мир дуже крихкий і завжди тримався на делікатних перемовинах. До того ж, на відміну від вампірів, перевертні не мають єдиного клану зі спільними цілями. Найпотужніша зграя належить Ахару Філху, який живе під скелями Твелв-Бенс над болотами Коннемари. Але в Ірландії є ще багато незалежних перевертнів, що блукають поодинці або невеликими групами. Саме вони — найнепередбачуваніші.
— Такі ж непередбачувані, як Ліцана, що не живуть у замку Данлюс? — іронічно підняв брови Франц Леопольд.
— Ти помиляєшся, якщо думаєш, що окремі члени клану Ліцана підуть проти своїх лише тому, що обрали інше житло. Вони можуть бути не завжди привітними, але ніколи не завдадуть серйозної шкоди іншим Ліцана, — твердо заперечила Іві.
Брови Франца Леопольда піднялися ще вище, але він промовчав.
— Подивіться, є новини, — сказав Лучіано, вказуючи на кількох вампірів, що з серйозними обличчями поверталися до печери.
Серед них були не лише Ліцана. Хіндрік, Франческо й інші слуги з різних родин, очевидно, поверталися з розвідки, щоб обмінятися інформацією. Юні вампіри, намагаючись не привертати уваги, підійшли ближче, щоб почути.
— Ми не можемо залишатися тут, поки не знатимемо, з ким маємо справу, — говорив Доннах.
— Ми маємо покинути печери?! — здивовано вигукнув Анмірі. — На відкритій місцевості ми вразливіші! І де шукати притулок для такої великої групи? Кораблі вже повернулися в Данлюс. Поки дочекаємося Мурху, мине кілька днів.
— Доннах не казав, що ми покидаємо Еайлуїї, — спокійно відповіла Катріона. — Але до цієї печери надто легко дістатися. Ми не знаємо, чи наші невідомі гості, як і ми, змушені спати зі сходом сонця. Тож мусимо подбати, щоб до наших трун не можна було підібратися.
Доннах кивнув.
— Саме це я й хотів запропонувати. Ми розділимося. Бріджит і Ніав покажуть спадкоємцям, де вони можуть поставити свої труни. Супровід допоможе. Ідіть до нижніх малих печер із колонами. А ми тим часом підготуємо все, щоб до ранку закрити печеру. І ще приготуємо сюрприз для непроханих гостей!
Він обмінявся поглядом із Катріоною.
— За роботу!
Дорога вузькими тунелями була важкою: труни весь час чіплялися за виступи скель. Іві й Аліса несли свої самі, бо Хіндрік допомагав Таммо, який був ще замалий для такого тягаря. Лучіано й Франц Леопольд доручили ношу своїм тіням.
— Франческо може взяти й ваші труни, якщо залишить мою, — запропонував Лучіано дівчатам, і обидві усміхнулися й подякували.
Франц Леопольд роздратувався, що сам не додумався до цього.
— Чому ти не взяв труну Іві? — прошипів він Матіасу.
— Ви наказували мені допомагати Ліцана? — спокійно відповів той.
Франц знав, що несправедливий, але треба було на комусь зірвати роздратування.
Зрештою дівчата відмовилися й понесли труни самі.
Невдовзі всі опинилися в залі зі сталактитовими колонами. Вхід був низький, як арка. Бріджит і Ніав перевірили його спершу в людській подобі, а потім — перетворившись на кажанів. Жодної щілини, навіть для мокриці. Вони задоволено кивнули.
— Поки тривають роботи, можемо продовжити заняття у великій залі, — сказав Анмірі.
— Ми сьогодні зовсім не вийдемо назовні? — з тугою спитала Аліса.
— Ні. Поки не з’ясуємо, з ким маємо справу, тренуємося тут. І не віддалятися від групи!
Франц невдоволено фиркнув. Малколм теж буркнув.
— А коли ми отримаємо свою порцію крові? — запитав Лучіано.
Анмірі похитав головою.
— Сьогодні — ні. Ми не виходимо на полювання. Доведеться приборкати спрагу.
Обличчя Лучіано зблідло. Анна Крістіна почала голосно обурюватися. Марі Луїза й Карл Філіп підтримали її, але Анмірі швидко навів лад.
— Зосередьтеся! Ці знання можуть врятувати вам життя.
І вони знову взялися до вправ.
Алісі й Францу Леопольду невдовзі вдалося користуватися чуттями кажанів уже поодинці. Дехто з інших теж почав упевнено рухатися в темряві. Коли Доннах і Катріона повернулися, вони були приємно здивовані.
— Ті, хто впорався, можуть переходити до перетворення, — сказав Доннах.
Катріона пройшлася між учнями й обрала тих, хто піде з нею. До розчарування Таммо, вона взяла Джоанн і Фернанда.
— Ти мучиш тварин, — дорікнув Анмірі Таммо, коли черговий кажан утік. — Не тисни на нього розумом. Користуйся його чуттями!
Таммо зітхнув.
Тим часом біля торф’яного вогню зібралися Аліса, Іві, Франц Леопольд, Фернанд, Джоанн і Ровена. Згодом підійшли Малколм і Ірен.
— Нам потрібно покликати Анну Крістіну, — сказала Катріона. — Франце Леопольде, приведи її.
— Анну Крістіну? — ошелешено перепитав він. — Вона ж навіть вівцю не могла покликати!
Легка усмішка майнула на обличчі Катріони.
— Пиха й упертість заважають їй слухати нас. Але вона не дурна. Вона слухала й тренувалася, коли ніхто не бачив.
— Ніхто, крім Катріони, — пробурмотів Франц. — Схоже, я недооцінив її.
— Катріону чи Анну Крістіну? — уточнила Аліса.
— Мабуть, обох.
Анну Крістіну привели. Вона стояла з кам’яним обличчям.
Аліса кинула погляд на тих, хто залишився з Анмірі, і зловила тужливий погляд Лучіано. Вона б із радістю допомогла йому, але й сама ледве трималася на ногах — голод виснажував.
— Ми перетворюватимемося на кажанів? — схвильовано спитав Фернанд.
Катріона похитала головою.
— Ні, це надто складно. Оберіть тварину, схожу на нас.
— Тобто таку, що не вміє літати, — розчаровано мовила Джоанн, поглянувши на щура на плечі Фернанда. — Можемо спробувати з пацюками.