НЕОЧІКУВАНІ ЗУСТРІЧІ В ПЕЧЕРІ

Тарі не потрібно було підганяти коня. Вона дала тварині відчути, наскільки важливою є її місія, і знала, що кобила старатиметься з усіх сил. Якщо стара друїдка за своє життя навчилася на певний час приглушувати втому й голод, черпаючи енергію з запасів власного розуму, щоб відновитися, то коневі потрібно було розподіляти сили. Тара дозволила їй самій обирати темп. А біла кобила вміла підлаштовувати його до місцевості так, щоб витрачати енергію якнайекономніше. І лише коли наставала повна втома, тварина зупинялася на луці, щоб пощипати траву й трохи відпочити, а потім знову вирушала в дорогу.
Обидва вовки бігли поруч із нею. Лише раз вони звернули в кущі, погнавшись за ослабленою козулею, а потім витягли її на дорогу й з’їли. Вони наздогнали Тару й білу кобилу, яка кроком спускалася крутою стежкою. Та в долині ґрунт був рівний і вкритий травою, тому кінь знову перейшов на рись. У небі висів блідий серпик місяця, нагадуючи друїдці, як мало часу лишилося до молодика.
Просторий луг закінчувався вузькою дорогою. Вівці сонно дивилися вслід мандрівникам. Кінь перейшов у галоп і елегантним стрибком перескочив мур із кругляків наприкінці лугу.
— Настають великі зміни, якщо вершники мчать країною, не зупиняючись на ніч!
Тара натягнула повід, зупинивши коня, і повернулася в сідлі. Вона не одразу помітила чоловіка в одязі з темної тканини та хутра, який вийшов з-за старого дерева до краю дороги. Його силует не відкидав тіні. Тара підвела коня ближче й тоді впізнала вампіра.
— Турлохе, вітаю тебе. Нехай місяць освітлює твій шлях.
Старий філід схилив голову.
— І тобі бажаю того ж, Тамаро Кліно. Світло вузького серпика ще дарує тобі безпечну дорогу крізь ніч, але тіні стають довшими й вкривають землю мороком.
Друїдка кивнула.
— Так, боюся, що це правда.
— Настали темні часи, коли народжуються великі епоси й поетам диктують пісні та історії для вічності. Навіть через кілька сотень років їх співатимуть і переказуватимуть. Адже це й є спільна пам’ять і скарби поезії, що об’єднують народ.
Тара сердито скривилася.
— Можливо, ти й чекаєш на це з нетерпінням, але моє завдання — запобігти мороку війни, який знову накриває Ірландію кістлявою рукою.
— Знову, — повторив Турлох. — Війна людей?
— Цілком можливо й це. Але насамперед я бачу нові битви між перевертнями та вампірами.
Турлох знизав плечима.
— Вони завжди воюють. Перевертні й вампіри не можуть жити в дружбі та гармонії, бо надто різні. — Він усміхнувся. — Це як ворожнеча між англійцями й ірландцями, між англіканами й католиками. Навіть коли на поверхні нібито панує спокій, усередині продовжує тліти вогонь, доки полум’я не знайде нової поживи, щоб знову здійнятися високо в небо. Що підживило його цього разу?
— Вампірка й перевертень, чия любов захотіла переступити межі.
Старий філід кивнув.
— Його вбили? Вампіри чи перевертні?
— Його вбили, але як саме, я не можу сказати. Мені не дали поглянути на тіло. Та вже не має значення, були це вампіри, люди чи навіть власна зграя стратила його за зраду. Ахар Філху хотів якнайкраще для своєї зграї, але ухвалив хибне рішення.
— Чи можу я запитати, яка твоя мета? Ти мандруєш на північ.
Друїдка кивнула.
— Я скачу до Данлюсу.
— Щоб забрати те, що ти обіцяла захищати, — додав Турлох.
Тара схилила голову.
— Від тебе нічого не сховається.
— У цьому й різниця між добрим філідом. Як інакше він зможе зберегти в історіях справжні героїчні діяння свого народу?
Тара хотіла заперечити, але лопотіння крил змусило її підняти голову. Над нею промайнула швидка тінь, і друїдка інстинктивно простягнула руку. Орлан зробив ще коло й сів їй на руку.
— Твій посланець?
Турлох мовчав, коли Тара кивнула, і дав їй час на мовчазне спілкування з птахом.
— Погані новини? — припустив він, побачивши вираз її обличчя.
— Тих, кого я шукаю, більше немає в Данлюсі. Вони вирушили кораблями до Буррену.
Поет здивовано підняв брови, і Тара коротко переповіла йому те, що орлан передав їй образами.
— Мені треба поспішати. Я втратила багато дорогоцінного часу, можливо, навіть надто багато. — Вона підняла руку на прощання. — Мені доведеться повернутися й скакати на південь. Чому ж вони не надіслали мені жодного сокола?
З цими словами друїдка розвернула коня, притиснула п’яти до його боків, і біла кобила знову перестрибнула мур та помчала луками. Орлан летів над ними, і незабаром вони зникли за обрієм.
— Можливо, ця історія варта того, щоб побачити її перебіг на власні очі, — замислено пробурмотів філід і кивнув.
Клацнувши пальцями, він прикликав туман, і вже за мить за вершницею полетів чеглок.

Чотири юні вампіри здивовано перезирнулися.
— Твоя кузина? Але як вона сюди потрапила? — запитав Лучіано. — Це неможливо!
— Можливо! — вигукнула Іві, коли Сеймур повів її за широку кам’яну колону.
Друзі поспішили за нею. Обидві кажани кружляли біля вампірки, яка сиділа, підтягнувши ноги на кам’яну брилу й обхопивши коліна руками. Відбиті сигнали не дозволяли чітко розгледіти риси її обличчя, та цього й не потрібно було. Вони впізнали запах Анни Крістіни. Вампірка розмахувала руками, відганяючи кажанів.
— Геть! Я вас не кликала!
Іві дістала із сумки загорнуту лампу, розмотала просочену олією тканину й запалила гніт. У тьмяному світлі вони втупилися в Дракас, яка відповідала на їхні здивовані погляди звичним зарозумілим виразом.
— Що таке? Чого ви витріщилися на мене? Зникніть, я вас не кликала!
— Що ти тут робиш? — запитала Аліса. — З ким ти зустрічалася?
— Ти збожеволіла? Я просто втекла від нестерпних Ліцана й плазунів, які гордо називають себе спадкоємцями!
Франц Леопольд зробив два швидкі кроки вперед і схопив кузину за зап’ястя. Анна Крістіна скрикнула від болю й переляку.
— Я тобі не вірю. Ти хочеш переконати мене, що пролізла крізь затоплений водою тунель лише для того, щоб не сидіти в одній печері з іншими? За кого ти мене маєш? Отже, кажи: з ким ти тут зустрічалася? Він пробрався крізь отвір угорі?
Анна Крістіна збентежено глянула вгору. Або вона була вправною акторкою, або й справді не розуміла, про що говорить Франц Леопольд.
Та він не відступав. Схопив її за плечі й струсонув.
— Не бреши мені! Це не гра.
Він відпустив її лише тоді, коли Іві заспокійливо поклала руку йому на плече.
— Анна Крістіна не пірнала у воду, — впевнено сказала ірландка й показала на поділ сукні, просочений вологою.
Інший одяг залишався сухим.
— Це нічого не доводить, — заперечив Франц Леопольд. — Наш одяг теж уже майже висох.
— Але не волосся, — зауважила Іві.
Попри гнівні протести, Франц Леопольд провів рукою по темних кучерях кузини й неохоче визнав, що вони сухі.
— Як ти сюди потрапила, якщо не пірнала під воду?
— Пройшла якимось тунелем! — зарозуміло крикнула вона. — Може, мені ще намалювати тобі карту?
— Це було б доречно, — сказав Лучіано, і Анна Крістіна кинула на нього зневажливий погляд.
— Ми самі знайдемо дорогу, поки твій слід ще свіжий, — сказала Іві.
— Принаймні якщо вона весь цей час не брела водою, — додала Аліса.
— Шукайте мої сліди, але лишіть мене в спокої, — прошипіла Анна Крістіна.
— Ти повинна повернутися з нами, — м’яко запропонувала Іві. — Уже пізно. Подивися, небо світлішає.
— Я піду, коли сама захочу, — грубо відповіла Дракас, але підвелася й пішла за ними.
До підземного озера запах Анни Крістіни не відчувався, проте далі підлога стала сухою, і вампіри знову вловили її слід. Камені ще зберігали запах її дотиків.
— Виходить, ми даремно повзли через водний тунель, — невдоволено сказав Лучіано.
— Не лише ми, — нагадав Франц Леопольд, але ніхто не відреагував.
Раптом із бічного проходу долинув шум. Вампіри завмерли й прислухалися. Пролунав гуркіт, ніби щось ударилося об камінь, а потім хтось вилаявся англійською.
— Хіба це не голос Малколма?
Аліса вихопила лампу з рук Іві й поспішила в бічний тунель.
— Малколме!
Він перестав терти забите коліно й, кліпаючи, подивився на неї.
— Алісо, тебе послали мені боги ночі. Як же тут темно!
Вона не стримала усмішки.
— Мабуть, ти вже не вперше натикаєшся на каміння.
— Ні, прокляття! — буркнув він і потер лоба, де вже з’явилася гуля.
Правий лікоть його одягу був забруднений глиною.
— Отже, у тебе ще не дуже виходить вправа з кажанами? — зробила висновок Аліса.
Малколм похитав головою з трагічним виразом.
— Ні. І я не здогадався взяти із собою лампу.
— Це була ідея Іві. Хоча, власне, лампа нам і не знадобилася. Ми з’ясували, що з кажанами легше впоратися, об’єднавши зусилля.
— І ти робила це разом з Іві?
— Ні. Іві була з Лучіано, а я кликала кажана разом із Францем Леопольдом.
— Для тебе це буде складно, — втрутився Франц Леопольд, звертаючись до Малколма. — Це можуть лише ті, хто має талант читати думки й проникати в чужий розум, як ми, Дракас.
— І Ліцана, — додав Лучіано.
На обличчі Малколма з’явився дивний вираз.
— А що ти взагалі робиш тут, так далеко від великої печери? — запитала його Аліса.
Він знизав плечима й трохи зніяковів.
— Я… ну так, я шукав Ірен, — сказав Малколм після паузи. — Вона, мабуть, як і багато хто, вирішила трохи поблукати лабіринтом, і я почав хвилюватися.
— А потім ти заблукав, — єхидно зауважив Франц Леопольд, але його знову проігнорували.
— А де Раймонд і Ровена? — запитала Аліса. — Чому вони не пішли з тобою? Ровена сьогодні неймовірно швидко опанувала чуття кажана. Вона могла б допомогти тобі.
— Так, мабуть… але їх я теж не бачив.
І знову на його обличчі з’явився той самий дивний вираз. Невже це лише відмовки? Але чому?
— Ти можеш допомогти мені з пошуками? — попросив Малколм і подивився на Алісу неймовірно красивими блакитними очима.
— Я? Але я не знаю, чи зможу поєднати свої думки з твоїми… — Аліса запнулася й раптом відчула гостре бажання опустити очі.
Вона відчула в своїй голові присутність Франца Леопольда й спробувала закритися. Вона не хотіла чути того, що він збирався їй сказати.
— Якщо ми візьмемо лампу, нам не знадобиться кажан, — сказав Малколм.
«Бери лампу й іди з ним! Нам вона не потрібна. Тільки тримай її вище. Я хочу побачити його дурне обличчя, коли ти зробиш йому пропозицію!»
Аліса проігнорувала слова Франца Леопольда.
— Я з радістю піду з тобою шукати твою кузину, — сказала вона й підійшла до Малколма. — А ви йдіть. Ми скоро повернемося, — гукнула вона іншим і швидко рушила тунелем, поки Франц Леопольд не встиг кинути їй услід чергову шпильку.
— Покваптеся, — сказала Іві. — Навіть якщо тут унизу завжди темно, на сході сонця сон усе одно візьме своє!
Аліса не відповіла. Тримаючи маленьку лампу в руці, вона йшла поруч із Малколмом і насолоджувалася відчуттям його присутності.
Вони звернули праворуч, потім знову ліворуч. Аліса йшла за Малколмом, слухаючи його голос. Він розповідав про Лондон і свою родину. Минув якийсь час, перш ніж Аліса помітила, що не відчуває сліду Ірен. Вона чула лише запах Малколма.
— Її тут не було!
— Кого?
— Ірен! Я не відчуваю її запаху.