У ГЛИБИНІ ПЕЧЕРИ ЕАЙЛУЇЇ

— Там! — вигукнула Тонка, пильно вдивляючись у берег.
Спочатку вони проминули потрібне місце, запливши надто далеко на захід, і їм довелося повертатися вздовж узбережжя до затоки, доки вона не впізнала місце, де вловила сліди Ліцани.
— Там є місток, біля якого ми можемо причалити.
— Лише якщо там досить глибоко, — пробурмотів капітан. — Це ж не човен.
Вампірка кинула на нього погляд, що пронизав до кісток. Наче попереджала: її краще не дратувати. Та який з того зиск, якщо він послухає — і корабель сяде на мілину?
Ліам відправив Колумбана на ніс, щоб той перевіряв глибину. Потім спустив усі вітрила, крім фока. Корабель повільно підплив до містка.
— Розвернути проти вітру! Зараз! — крикнув Колумбан, і капітан почав крутити штурвал, доки судно не підійшло до містка бортом.
Фергал і Енгус уже стояли з канатами напоготові й стрибнули на місток, щойно корабель підійшов досить близько. Вони обмотали кінці навколо дерев’яних паль.
— Нам залишитися тут і чекати вашого повернення? — запитав капітан. — Корабель був би менш помітний, якби ми стали на якір трохи далі в затоці. А ви могли б подати нам сигнал вогнем, коли будете готові продовжити подорож.
— Думаю, далі ми не попливемо, — сказав темний, схожий на ведмедя пасажир, якого звали П’єро.
Його усмішка Ліаму не сподобалася.
— Ну, тоді повертаємося, — мовив Енгус.
Його веселий тон прозвучав неприродно.
— Назад до Дубліна, — тихо додав Колумбан.
Він мрійливо усміхнувся, подумавши про винагороду, яку отримає його родина.
— Ви нам не знадобитеся для зворотної дороги, — заперечила пасажирка.
— Ваша участь закінчується тут, — додав її супутник, такий схожий на неї, що Ліам вирішив: вони брат і сестра.
Двоє інших, які рідко відкривали рота під час подорожі, мовчали.
Тоді капітан, намагаючись говорити якомога спокійніше, промовив:
— Гаразд, раз подорож завершено, ми самі повертаємося до рідної гавані. Нам залишається лише побажати вам щасливої дороги й попросити виплатити решту винагороди.
Колумбан, Фергал і Енгус підійшли до капітана. На обличчі Енгуса з’явився жадібний вираз, Колумбан дивився з надією й страхом, а лице Фергала, як завжди, залишалося трохи простодушним, хоча й він, без сумніву, чекав миті, коли їхні жахливі гості нарешті зникнуть. Ліам змусив себе підвести погляд. Він подивився спершу на Даніло, потім на Тонку. Коліна підкосилися.
— Ми уклали угоду, і ви маєте її виконати! — сказав він і простягнув руку.
— Ми маємо її виконати? — жінка підійшла ближче й провела довгим нігтем вказівного пальця по бороді капітана. Тому знадобилося зібрати всю волю в кулак, аби не здригнутися.
— Будь-яка робота має бути оплачена, — наполягав він. — Ми цілими й неушкодженими доставили вас сюди.
— Авжеж, кожен отримає по заслузі, — промуркотіла жінка.
Ліам побачив, як усміхнувся Енгус. Капітану стало зле. В очах пасажирів він прочитав: це кінець. Ліам розтулив рота. Він хотів крикнути товаришам, щоб тікали, стрибали за борт і пливли геть, але в ту мить тонкі пальці з неймовірно довгими нігтями зімкнулися на його шиї. Жінка притягнула його до себе з силою, що не могла бути людською. Її погляд паралізував його.
— Тікайте! — прохрипів Ліам, і з його рота вирвався стогін, коли в шию раптово вп’ялися довгі гострі ікла.
На мить моряки закам’яніли, дивлячись на капітана й жінку, яка схопила його, мов дитину, і впилася в шию. Першим отямився Колумбан. Він схопив багор і кинувся до капітана на допомогу, та ще до того, як усвідомив, що відбувається, Даніло вихопив у нього багор і накинувся на нього. Енгус відсахнувся. Фергал же просто стояв, не в силі збагнути побачене. П’єро поклав руку йому на плече і теж укусив за шию. Відчайдушним стрибком Енгус перелетів до іншого борту й кинувся у воду.
Вампірі запізно почали виглядати втікача. Енгус був добрим плавцем і досвідченим нирцем. Напруживши всі сили, він швидко плив уздовж кам’яних брил до відкритої бухти. І лише коли йому здалося, що легені от-от розірвуться, він виринув і вдихнув. Енгус швидко глянув на корабель, але не був певен, що розгледів щось у темряві. Принаймні за ним ніхто не стрибнув, і він поплив далі так швидко, як міг. Він залишиться у воді до ранку. Можливо, натрапить на рибальський човен, який його підбере; інакше плиститиме далі й вибереться на берег якомога далі звідси — і ніколи більше не повернеться до цього місця.
Поки Енгус плив назустріч свободі, його капітан і товариші помирали. Вампіри сп’яніли від крові. І лише коли серце переставало битися, вони зупинялися й відпускали жертву. Життя покидало моряків ще до того, як їхні тіла падали на палубу корабля. Тепер їхні душі були вільні й рушили до іншого світу.
Даніло, Тонка, Йован, Весна і П’єро зістрибнули на місток, відв’язали канати й підштовхнули корабель, який повільно поплив у затоку, везучи мертвий тягар. Вампіри відвернулися і, підживлені свіжою кров’ю, вирушили слідом за Ліцаною.

— Ось ми й на місці! — повідомила Іві, коли ближче до півночі провідник клану знову зупинився. Вона показала на вузький отвір у скелі, що здіймалася перед ними. — Тут вхід до печери. Або, точніше кажучи, до підземного русла річки й лабіринту тунелів. Вони тягнуться вглиб гори на кілька миль.
— І навіщо ми так довго сюди йшли? — задихано поцікавився Лучіано.
Схоже, це питання цікавило не лише його, а й кількох інших гостей, які з подивом озиралися довкола.
— Ця щілина приведе нас углиб печери Еайлуїї, — гучно відповів Доннах. — Уже кілька століть ця печера є таємним місцем відступу. Під час війни з перевертнями Еайлуїя добре нам прислужилася. Ми дослідили її, облаштували й перебудували деякі ділянки так, щоб вони слугували нашому захисту. Тут ми не лише надійно сховаємося від несподіваних загроз, а й зможемо займатися тим, заради чого ви, власне, й приїхали до Ірландії.
Після цих слів запала тиша, яку, однак, порушив гидливий голос Анни Крістіни:
— Брудна, тісна, смердюча печера, де завжди темно? І, боронь Боже, нам ще доведеться спати на голому камінні? Чи ми маємо притягти сюди свої домовини? — її голос зірвався на істеричний вереск.
— Заспокойся, дитино, — здавлено перебив її ватажок клану.
Аліса здогадувалася, як важко йому було зберігати самовладання. Катриона поклала долоню на його руку, і він замовк. Замість Доннаха заговорила його вродлива служниця.
— У деяких місцях у печері є глина — цього не уникнути. Але інші частини промиті водою й гладко відполіровані, мов шліфований мармур. Деякі печери дуже вузькі, та є й величезні — немов собори! Там панує суцільна темрява. І це — головна перевага, — усміхнулася вона спадкоємцям.
Дехто з присутніх похитав головами. Алісі теж було не зовсім зрозуміло, чому абсолютна темрява є перевагою. Вона віддавала перевагу похмурій ночі: маючи хоч трохи розсіяного світла, вампіри могли бачити дуже далеко, тоді як люди без додаткового освітлення ставали майже сліпими.
— Як вам напевно відомо, в печерній темряві людина не пройде й метра, не заблукавши. Тому їм доводиться користуватися лампами й смолоскипами, а це робить їх легко помітними. Вони не зможуть підкрастися до нас ані вдень, ані вночі. Дехто з наших слуг настільки загартував тіло й дух, що може не спати навіть після сходу сонця. Звісно, вони теж бояться сонячного світла, але в печерах надійно захищені від нього. Тож слуги охоронятимуть вас під час денного сну й дбатимуть про вашу безпеку. Ви, певно, думаєте, що темрява нас послаблює. Так, поки що це можна сказати про вас — але так не повинно бути. Ми не здатні зробити наші очі пильнішими, ніж дозволила природа, але можемо допомогти собі іншими способами. Я покажу вам, як це зробити. Тепер, сподіваюся, навіть найбайдужіші з вас отримали стимул докласти зусиль, адже, опанувавши це вміння, ви здобудете перевагу над іншими. Доннах вам пояснить.
Аліса побачила, як Іві багатозначно всміхнулася.
— Ти знаєш, про що вона говорить, — докірливо сказала Аліса подрузі.
— Звісно. Терпи, ти теж зараз усе дізнаєшся.
Аліса знову зосередилася на Доннасі й Катрионі, щоб нічого не проґавити.
— Коли наші очі більше не можуть нам служити, ми повинні покликати тих, хто здатен нам допомогти! — проголосив ватажок клану.
Катриона розчепірила пальці — і за кілька миттєвостей біля її руки закружляла маленька летюча миша.
— Це ми вже знаємо, — трохи розчаровано мовив Лучіано.
— Покликати летючу мишу — це лише перший крок, — пояснив Доннах. — Декому з вас це вже легко вдається. Але тепер найважливіше — встановити настільки тісний зв’язок із її розумом, щоб вона замінила вам очі й ви могли бачити.
Аліса й Лучіано різко обернулися до Іві, біля голови якої вже кружляла летюча миша.
— Ти вже вмієш це робити? — запитала Аліса і майже не здивувалася, коли Іві кивнула. — Чудово! Тоді незабаром ми зможемо бачити всюди.
— Це стало б у пригоді в лабіринті Великої Клоаки, — заявив Лучіано. — Чому ти тоді нам нічого не сказала?
— Тоді це було не потрібно. Дорога була рівна й вела лише вперед. До того ж це працює лише тоді, коли неподалік є хоча б одна летюча миша.
— А як далеко вона може бути від нас? — поцікавився Франц Леопольд.
— Це залежить від твоїх здібностей. Чим сильніше ти їх розвинеш, тим з більшої відстані зможеш покликати тварину.
— Тоді ми можемо посилати їх уперед, щоб обстежували всі закутки? І шукали засідки та пастки?
Іві кивнула. Лучіано був у захваті. Вона підняла руки, намагаючись його трохи вгамувати.
— Можливе багато чого, і деякі Ліцана надзвичайно могутні та досконало володіють цими навичками. Але це нелегко й потребує дисципліни розуму та наполегливості. Покликати тварину — найпростіша частина цього завдання.
Захват Лучіано зник.
— Ну-ну, мій товстунчику, зарано радів, — злорадно мовив Франц Леопольд. — Боюся, що й цієї, й усіх наступних ночей у лабіринті ти найчастіше врізатимешся у виступи, сталактити й сталагміти — якщо, звісно, не рухатимешся повільно й обережно.
— Ні, він не врізатиметься, — твердо заперечила венцю Іві. — Лучіано навчиться, так само як і ви всі. І я прошу тебе більше так до нього не звертатися. Це не по-дружньому й до того ж не зовсім відповідає дійсності. Невже ти не помітив, як він змужнів за останні місяці?
Франц Леопольд, зморщивши лоба, оглянув Лучіано, але перш ніж устиг відповісти, Доннах помахав юним вампірам, запрошуючи слідувати за ним у печеру.
— Виглядає затишною й комфортною, — іронічно мовив Лучіано, опускаючись навколішки й вдивляючись у похмурий отвір.
— А мені все це здається захопливим, — пролунав голос Аліси з темряви. — Іди далі. Незабаром стане просторіше. А коли я напружую зір, мені навіть вдається розгледіти обриси скель.
Та Лучіано все ще вагався.
— Пропусти мене вперед, тоді я візьму тебе за руку, — запропонувала Іві, біля голови якої й досі кружляла летюча миша.
Мервін покликав одразу з пів дюжини мишей, які в радісному збудженні літали навколо нього. Лучіано охоче пропустив уперед Сеймура та Іві й поліз слідом.
— Тепер можеш випрямитися, — почув він голос Іві біля самого вуха.
Потім вона взяла його за руку. Він здригнувся, наче підійшов надто близько до блискавки. І хоч її рука була прохолодною, Лучіано здалося, що його обпекло вогнем.
— Ходімо далі, тут підлога досить гладка. Я скажу тобі, коли треба бути обережнішим.
Іві була так близько, що він чув її солодке дихання. Лучіано насилу змушував себе дихати рівно. Як добре, що навколо темно! Та раптом його пронизала жахлива думка: а що як Іві за допомогою своєї летючої миші бачить настільки добре, що може розгледіти вираз його обличчя? Він дуже сподівався, що ні.
Лучіано відчув його присутність ще до того, як почув шепіт:
— У такій темряві вона, звісно, не побачить твого обличчя, зате цілком точно зможе прочитати твої думки. Думаєш, для цього потрібне світло? Ти завжди був і залишаєшся дурненьким.
— А ти — огидний, — пролунав голос Аліси. Франц Леопольд застогнав. — О, це, мабуть, твоя великогомілкова кістка? Мені так шкода. Я не змогла розгледіти її в темряві.
— Ходімо далі, — наполегливо попросила їх Іві, не втручаючись у сварку. — Залишилося зовсім трохи, і ми опинимося в залі.
Оскільки Доннах і його підопічні вже просунулися досить далеко вперед, Аліса без зайвих слів підкорилася Іві.
Невдовзі вони почули плюскіт води.
— Це підземна річка? — схвильовано запитала Аліса.
— Так. Зачекай трохи, ми зараз підійдемо ближче.
За кілька хвилин вони відчули на шкірі вологий туман. Легкий плюскіт змінився оглушливим ревом, який поглинав усі звуки.
— Водоспад! — вигукнула Аліса й простягнула руки.
— Так, вода проникає з отвору попереду й зникає внизу. Система печер складається з кількох ярусів. Верхні — найстаріші й уже сухі. Їх теж колись розмила річка, але в певний момент вода знайшла інші щілини, потекла нижче й почала прокладати собі нове русло. Ходімо далі, а то наш одяг зовсім промокне.
Кілька разів тунель звертав праворуч і ліворуч, розгалужувався, підіймався й опускався. Раптом вампіри побачили слабкий проблиск світла. Спершу Аліса подумала, що світяться стіни, але згодом зрозуміла, що це лише відблиск ламп або смолоскипів.
— Поглянь, а ось і наша затишна спальня, — сказав Франц Леопольд, який мовчав так довго, що Аліса майже забула про його присутність.