КАМ’ЯНИСТИЙ БУРРЕН

Ахар Філху з безпристрасним виразом обличчя дивився на друїдку. Вона придушила в собі бажання повторити прохання. Він її зрозумів, але, можливо, ще не вирішив, як вчинити, або ж дотримувався певної тактики. Тож Тара стояла перед ним, випроставши спину, і дивилася у відповідь.
Які ж у нього красиві й розумні очі. Вона відчувала повагу до його досвіду й сподівалася, що у своєму рішенні він керуватиметься мудрістю, а не гнівом, що жив у кожному перевертні.
— Тамаро Кліно, я розумію, що ти дбаєш про своїх, — нарешті промовив Ахар Філху, коли напружена тиша надто затяглася. — Це інстинкт матері, яка захищає своїх дитинчат кігтями й іклами, навіть якщо це коштуватиме їй життя. Тому я добре розумію, чим зумовлені твої зухвалі вимоги.
Тара стримала обурення і замість цього усміхнулася. Вона підняла руки. Вони були тонкі, засмаглі й потемнілі від трав, які вона збирала. Акуратно підстрижені нігті також були темними.
— Бачиш, жодних кігтів. І запевняю тебе, я не стану боротися тими зубами, що в мене ще залишилися, інакше згодом зможу їсти хіба що пюре.
Тінь усмішки майнула на висохлому обличчі Ахара Філху.
— Розумію, ти хочеш перевести все на жарт. Але факти залишаються фактами. Я представляю інтереси своєї зграї й маю діяти так, як буде для неї найкраще. Це не дозволяє мені проігнорувати те, що сталося, і не зробити жодних висновків.
Вони стояли під блідою місяцем неподалік від входу до печери. Ахар Філху знову замовк, і вони з Тарою перевели погляди на нічне болото, що розкинулося перед ними. Час від часу до них долинав крик нічного птаха. Вітер вив, пролітаючи між гострими скелями. А потім у далині пролунав вовчий виття. Два нижчі голоси відповіли йому з іншого боку.
— Послухай пісні моїх дітей місяця, — сказав Ахар Філху. — Вони вільні й насолоджуються збудженням нічного полювання. Я маю зробити все, щоб зберегти їм цю свободу.
— Але ти не збережеш її, якщо зруйнуєш узи, які створювалися з таким трудом, — зауважила Тара, хоч і відчула, що її слова не торкнулися його душі. — Ми уклали угоду.
— Не ми її порушили! — різко відповів він. — Ці узи, як ти їх називаєш, не дали нам жодних переваг. І все ж ми були готові дотримуватися умов — і тепер змушені за це платити. Настав час іти іншим шляхом. Якщо ми збережемо силу нашої землі, вона зміцнить нас, тоді як наші вороги дедалі більше втрачатимуть свою міць.
— Але Ліцана не є вашими ворогами!
— Тамаро Кліно, вони вороги нам сьогодні й завжди були ними. Ми надто довго заплющували очі. Вони підступом заманили одного з наших і знищили його. Ми будемо мститися.
— Але це не Ліцана вбили Перегрина! — заперечила друїдка.
— Звідки ти можеш бути в цьому певна? — холодно спитав він. — Ти бачила все на власні очі?
Тара похитала головою.
— Ні. Але якби ти дозволив мені побачити тіло, я змогла б за ранами прочитати правду й точно сказати, що сталося.
— Це вже неможливо. Мої сини віддали тіло прірві, як велить звичай.
— І ти не попрощався з ним?
Старий перевертень похитав головою.
— Перегрин порушив правила й зловжив моєю довірою.
Тара ледве стримала стогін відчаю.
Перевертні були пов’язані з болотами й горами Твелв-Бенз. Своїх мертвих вони відносили до бездонної на вигляд ущелини в глибині печери й скидали туди. Цього разу не було жодної урочистої процесії. Якщо на тілі Перегрина й існували докази того, що його вбив не вампір, тепер вони втрачені назавжди.
Перед внутрішнім зором Тари з’явилося розгніване обличчя Макґі. Можливо, вони поспішили позбутися тіла саме тому, що на ньому не було слідів іклів? А може, навпаки — хотіли приховати укуси перевертня?
Тара замислилася, що ще сказати або зробити. Вона вже не могла запобігти конфлікту між Ліцана й перевертнями. Він уже почався. Вона лише сподівалася, що її голос іще щось означає для зграї.
— Ахаре Філху, ми завжди довіряли одне одному, і я ніколи не давала вам підстав сумніватися в мені чи в моїх словах.
Він згодливо схилив голову.
— Тому я сподіваюся, що й надалі залишаюся бажаною гостею у твоїй зграї.
— Якщо ти не станеш об’єднуватися з нашим ворогом і шкодити нам, — відповів перевертень.
— Я ніколи ні з ким не об’єднуюся й нікому не бажаю зла. Я на цій землі лише посередник між світом духів і природою — з усіма її створіннями.
Він знову кивнув.
— Отже, чи буду я бажаною гостею тут і завтра? І ті, хто перебуває під моїм особистим захистом?
Перевертень уважно подивився на неї ясними очима.
— Я знаю, про що ти думаєш і що хочеш зробити, Тамаро Кліно. — Він вказав на місяць. — Ти будеш бажаною гостею завтра і наступної ночі. Повертайся, коли забажаєш, але лише до того, як місяць повністю згасне і нас накриє ніч порожнечі.
Тара не наважилася запитати, що станеться після цього. У ній ще жевріла надія, що до наступного молодика все владнається.
Вона вклонилася.
— Тоді — до зустрічі. Бажаю тобі й твоїм побратимам, щоб вами керувала мудрість, а не гнів.
— Це твій обов’язок і твоє право так говорити, — відповів він. — Адже ти не знаєш, що таке пекуча лють, яка горить у кожному перевертні.
— Я знаю, що це таке, навіть якщо сама ніколи її не відчувала, — тихо сказала Тара.
На мить вона відчула себе лише старою жінкою, яка давно вичерпала життєві сили. Вона зловила на собі погляд перевертня — у ньому було щось схоже на розуміння, хоч Ахарові Філху мала бути огидною будь-яка слабкість.
Тара швидко прогнала болісні спогади й випрямила спину.
— До наступного молодика, — мовила вона, відвернулася й почала спускатися з гори.
Її вовки рушили слідом.

— Якби нам дозволили хоча б вийти у двір і піднятися на оборонну стіну… — простогнав Таммо й із виразом смертельної нудьги спер підборіддя на долоні.
Нікого не здивувало, що невдовзі після цього Фернанд затіяв бійку, до якої миттєво приєдналася Джоанн.
Анна Крістіна скаржилася на морську хитавицю, яку їй довелося терпіти, на жахливий одяг, що вона була змушена носити, і на повну відсутність у замку будь-яких зручностей. Проте ніхто не звертав на неї уваги. Її нарікання всі чули надто часто. Лише Марі Луїза, як і раніше, ловила кожне слово кузини й погоджувалася з усім, що та говорила. Карл Філіпп же остаточно переситився її буркотінням і втік від цього ниючого голосу.
Четверо спадкоємців лондонського клану Вірад розмістилися трохи осторонь, у кутку, й час від часу кидали похмурі погляди в бік господині замку. Уліс не пішла до себе, як збиралася, а сиділа на стільці з високою спинкою й, мов очільниця клану, оглядала гостей поблажливим поглядом.
Аліса подивилася на лондонців. Якщо Раймонд, як завжди, виглядав невпевнено, то його кузина Ірен, молодша за нього лише на рік, за літо подорослішала й змінилася. Через веснянки та трохи виступаючі вперед зуби її не можна було назвати красунею, зате в її погляді більше не було колишньої сором’язливості — її замінила похмура рішучість. Ірен більше не ховалася за Малколмом, який от-от мав стати чоловіком.
Аліса придушила зітхання. Минулого року вони з Малколмом проводили багато часу разом, і в неї залишилися найтепліші спогади. Але потім, мабуть, щось пішло не так. Вона не могла повірити, що назавжди втратила свій шанс. Від цієї думки серце стиснулося болем.
Вампірша швидко глянула на Іві, яка сиділа на холодній кахляній підлозі поруч із Сеймуром. Франц Леопольд стояв біля неї — знову! — і щось їй говорив.
Погляд Аліси повернувся до Малколма, який саме розглядав два схрещені мечі на стіні. Ніби випадково вона повільно пішла через зал і зупинилася поруч із ним. Що ж тепер сказати? Це мало бути щось розумне або дотепне, таке, що змусило б його засміятися, але водночас — не надто наївне й не дурне. Аліса напружено думала, та в голові було порожньо й темно.
— На щастя, плавання вже закінчилося, — почав розмову Малколм, на величезне полегшення Аліси.
Вона кивнула, хоча почувалася на кораблі чудово й вважала подорож захопливою пригодою.
— Сподіваюся, ми скоро продовжимо навчання. Зрештою, ми приїхали до Ірландії не для того, щоб дивитися на море й безлюдні пейзажі. Ми погодилися провести цей рік тут, щоб навчитися того, що знають Ліцана.
Аліса не хотіла з ним сперечатися, хоч і вважала тутешні краєвиди чарівними. До поїздки в Рим вона жодного разу не виїжджала з Гамбурга й бачила лише порт і щільно забудовані вулиці. Саме тому знайомство з Ірландією було для неї таким приємним, і вона мріяла рухатися далі. А от із другою частиною слів Малколма вона щиро погоджувалася.
— Так, я теж сподіваюся, що ми продовжимо заняття. Просто неймовірно, яких здібностей набули Ліцана за кілька століть! Демонстрація в перший вечір була вражаючою. Як спритно Доннах покликав кажанів, а потім сам обернувся на одного з них, а Катриона розчинилася в тумані!
— Можливо… — протягнув Малколм. Здавалося, її захоплення ірландцями було йому не надто до вподоби. — Я не можу нічого сказати з цього приводу. Нас там не було. Але не думаю, що це могло бути аж так цікаво.
Аліса відчула, що він хоче, аби вона з ним погодилася, але їй це не подобалося.
— Я хотіла б навчитися всього, що вміють Ліцана. Уяви лише, які переваги дають уміння приймати подобу будь-якої тварини або розчинятися в тумані. Тоді ні двері, ні ґрати не зможуть нас зупинити!
— Так, це корисні навички, — неохоче визнав Малколм. — І я радий, що мої побоювання не справдилися.
— Які побоювання? — запитала Аліса.
— Усім відомо, що ірландці — відсталий народ, який у своєму розвитку застряг десь у Середньовіччі.
Аліса ледве стримала обурений вигук.
— Та все ж я чув про незвичайні здібності Ліцана. І оскільки вони не знають, що таке цивілізація, і живуть серед дикої природи, я повірив, що вони справді ними володіють. Саме тому я погодився провести цей рік в академії, хоча незабаром маю пройти ритуал, який зробить мене повноправним членом клану. А ще я хотів знову зустрітися з тобою — до того, як ви всі приїдете на навчання до Лондона.
Аліса відчула, як їй стало спекотно. Водночас Малколм залишався напрочуд спокійним. Вона опустила погляд. Що ж відповісти?
— Я теж рада бачити тебе в замку Данлюс разом з іншими Вірадами, — тихо сказала вона, не піднімаючи очей.
Їй здавалося, що краще дивитися на власні босі ноги. Але тоді в поле зору потрапили й його — у м’якому шкіряному взутті, запропонованому Ліцана. Туніка й штани Малколма були коричневі.
Аліса все ще не наважувалася поглянути на нього — він стояв надто близько. Раптом перед її обличчям з’явилася його рука. Малколм узяв її за підборіддя й підняв його з такою силою, що вампірша не змогла опиратися.
— На підлозі є щось цікаве? — спитав він, і з його усмішки Аліса зрозуміла, що відповіді він не чекає. — Мені приємно чути, що ти також рада нашій зустрічі, хоча раніше мені здавалося інакше. Ти вміло приховувала своє захоплення.
— Що? — здивовано вигукнула Аліса. — Ні, це не так. Я ж сказала тобі про це, коли ми зустрілися у дворі.
— А потім? Відтоді ти трималася осторонь і була нерозлучна з Лучіано й Францом Леопольдом, а ще з тією Іві та її вовком.
Аліса хотіла заперечити. Що в цьому такого? Вони ж її друзі — принаймні Іві, Сеймур і Лучіано.
— Я вже точно не шукала товариства Франца Леопольда! Це він останнім часом ніби прилип до нас — або, точніше, до Іві. Я не знаю, чому вона це терпить.
Малколм подивився на Іві й Франца Леопольда, які саме в цей момент жваво щось обговорювали.
— Ну, проста ірландська вампірша відчула себе польщеною тим, що нею зацікавився Дракас.
Алісі знову стало спекотно — цього разу від гніву.
— Франц Леопольд не вартий навіть того, щоб мити їй ноги! Він має бути щасливий уже від того, що вона ставиться до нього прихильно. Іві — найнезвичайніша й найкрасивіша вампірша з усіх, кого я коли-небудь знала. Про такі здібності, як у неї, ми можемо лише мріяти! — вона підвищила голос і тепер дивилася на Малколма, грізно виблискуючи очима й уперши руки в боки.
О ні. Що ж вона наробила? Її темперамент знову взяв гору над розумом. Аліса збентежено схрестила руки на грудях.
По обличчю Малколма майнула тінь злості, але потім він знову усміхнувся — вже не так тепло, як раніше.
— Бачу, в Іві з’явилася палка захисниця. А я завжди вважав, що вплив на свідомість — виняткова здатність Дракас. Але, виявляється, Іві також уміло користується своїми силами й незвичайною зовнішністю.
— Не говори так, — попросила Аліса. — Іві просто красива й розумна. Вона гідна захоплення. Це не трюк. Це зовсім не в її дусі. Вона ніколи не стала б маніпулювати іншими. Тобі просто потрібно краще її пізнати. Хочеш підійти до неї разом зі мною?
Малколм чемно, але рішуче відмовився.
— Поглянь, моя кузина Ірен кличе мене.
Він відвернувся й пішов до вампірші, яка була на рік старша за Алісу, але здавалася молодшою. Та цього разу Ірен зовсім не виглядала так, ніби шукає його захисту — швидше вона здивовано подивилася на кузена, коли він підійшов.
Аліса зітхнула й відвернулася.
Згорбившись, вона повернулася до Іві. Подруга подивилася на неї й усміхнулася.
— Я бачила тебе поруч із Малколмом. Ви довго розмовляли. Це добре.
Аліса скорчила гримасу.
— Ми посварилися.
— О! Ось як?
Аліса розвела руками.
— Я все зіпсувала! — вона не стала пояснювати чому. Їй не хотілося, щоб Іві знала, як погано Малколм про неї думав і говорив. — Катастрофа, — простогнала вона.
— Так, мені теж так здалося, — сказав Франц Леопольд із фальшивою усмішкою.
— Ах, замовкни! — крикнула Аліса й кинулася геть.