ЗАМОК ДАНГВАЙР

Біль прийшов так раптово, що вампірка застогнала. На мить вона навіть подумала, що поранена, аж поки не збагнула: це було його страждання, яке дісталося до її розуму.
Ані обома руками схопилася за груди. Здавалося, її серце от-от розірветься. Вона похитнулася й опустилася на коліно.
Він кликав її.
Вона чула його голос, хоча сам Перегрин був далеко. Зв’язок між ними був надзвичайно сильним, але тепер він мав урватися назавжди. Ані відчайдушно намагалася знайти бодай якийсь вихід, попри те що її розум уже усвідомлював: виходу немає.
Перемагаючи біль, вампірка підвелася, кинулася до воріт і розчинила їх.
Навіть якщо їй доведеться оббігти пів світу — вона шукатиме його, знайде й допоможе. Небо світлішало, але її це не хвилювало.
Біль відпустив так само несподівано, як і з’явився. На мить Ані відчула полегшення, та потім серце наповнив розпач.
Вона все зрозуміла.
Ані прислухалася до відчуттів. Нічого. Лише похмура порожнеча.
Вампірка побігла.
— Ані? Зупинись! Куди ти?!
Вона помітила, як повз неї майнула стара жінка з двома вовками, але всі сили й думки Ані були спрямовані лише на одне — дістатися до Перегрина.
— Ґ’ал, Кіалвар, зупиніть її, — наказала друїдка, міцніше перехопила посох і поспішила слідом за Ані.
Тара не мала шансів наздогнати вампірку, але за допомогою магії могла бодай трохи сповільнити її біг і затримати сонячне світло, що сяйливим потоком підіймалося над обрієм.
Біля перших комор села Тара наздогнала вампірку. Вовки вчепилися Ані в одяг, а та намагалася їх відштовхнути.
— Геть від мене, ви, чудовиська! — кричала вона.
Друїдка ще ніколи не бачила, щоб вампір настільки втрачав самовладання. Вона прошепотіла кілька слів стародавньою мовою й поклала руку Ані на чоло.
— Що сталося? Ти біжиш назустріч власній загибелі. Сонце не знає жалю.
— Перегрин… — схлипувала вампірка. — З ним щось сталося.
— Але зараз ти вже нічого не зможеш зробити.
Тара відчула: Ані неможливо заспокоїти.
Над пагорбом по той бік Лох-Коррібу сходило криваве сонце, і широка водна гладь переливалася, мов червоне золото. Вовки відтягли Ані в тінь. Її шкіра почала диміти. Вампірка захиталася.
Тара розчинила двері комори й завела Ані в рятівну темряву. Очі вампірки заплющувалися. Стара друїдка допомогла їй дістатися до кутка, де не було ні щілин, ні сучків. Ані м’яко опустилася на землю.
Її тілом уже оволодівав сон, подібний до смерті.
Тара поставила навколо кілька порожніх ящиків і навалила невеликий стіг сіна, так щоб її не було видно від дверей. Більше вона нічого не могла зробити. Залишалося лише сподіватися, що до вечора Ані ніхто не знайде.
На мить Тара навіть подумала залишити одного вовка для охорони, але відразу відмовилася від цієї думки. Якщо якийсь селянин помітить вовка, здійметься галас і вся громада збіжиться ловити хижака.
Ні. Не можна наражати Ані на таку небезпеку.
Тара залишила вампірку саму й обережно зачинила за собою двері. Сонце вже стояло над обрієм, відбиваючись у мільйонах крапель роси на кожній травинці.
На мить Тара відчула легкий жаль, подумавши про те, що Ліцана ніколи не зможуть насолодитися таким дивом, і вирушила на пошуки перевертня Перегрина.

Коли стемніло і вампири знову змогли піднятися на палубу, Аліса й Франц Леопольд першими попрямували до поручнів, щоб подивитися, як далеко вони відпливли. Щоправда, Аліса підбігла, підхопивши туніку, а Франц Леопольд підійшов розміреним кроком, із високо піднятою головою.
— Ти щось бачиш? — спитала вона.
— Берег на півдні і кілька островів. Схоже на затоку…
— Це я теж бачу, — нетерпляче сказала Аліса. — Але що це за затока? Де ми?
Франц Леопольд знизав плечима.
— Про це краще питати не в мене. Але важливіше те, як провели день наші переслідувачі. Може, подивимось?
Аліса рушила за ним на корму.
Вони вдивилися в горизонт, але нічого не побачили. Тут до них підійшла Іві з підзорною трубою в руці, та навіть крізь це диво оптичного мистецтва вампири не розгледіли жодного вітрила.
— Думаю, ми відірвалися від них, — сказала Аліса, зазирнувши в трубу.
Вона передала її Мурсі, який знову стояв за штурвалом.
— Це добре, — сказав капітан. — За день ми пройшли більше, ніж я очікував. І не збилися з курсу, хоча мені доводилося залишатися в домовині. Я навіть не смів на це сподіватися. Але, вочевидь, існують ще речі, здатні мене здивувати.
Сеймур сердито загарчав. Іві поклала руку йому на загривок, і він одразу заспокоївся, широко позіхнув і вмостився біля її ніг.
— Він добре почувається? — стурбовано спитала Аліса. — Я ще ніколи не бачила його таким втомленим.
— Можливо, вовки теж страждають від морської хвороби, — сказав Лучіано, щойно підійшовши до них. — Скільки нам ще плисти? Я б не відмовився прогулятися до отари овець.
Франц Леопольд закотив очі, але промовчав — йому теж було цікаво, коли нарешті закінчиться плавання.
— Дві або три години. Потім ми зійдемо на берег біля Кінвари. Зараз ми вже в затоці Голуей. Он там на півдні — Блек-Хед. А на сході ви можете побачити замок-башту Гленінах. Ще кілька років тому тут жили люди, але тепер він порожній.
— І ми проведемо там день? — поцікавився Лучіано.
Моряк похитав головою.
— Нам потрібно плисти далі на схід, до кінця затоки. Гленінах, звісно, непоганий, але неподалік Кінвари є дещо краще.
Мурха віддав команді кілька коротких наказів і повертав штурвал доти, доки ніс корабля не вказав на схід. Корабель трохи нахилився. Юні вампири збуджено спостерігали, як берег наближається, а з темряви виринають скелі й кущі, будинки й дерева. До півночі було ще далеко, і вони побачили кілька вогнів, освітлені вікна й ліхтарі. Подекуди навіть були люди.
Нарешті корабель увійшов у звужену, мов лійка, затоку, що вигиналася на південь. Там, де в море впадала невелика річка, стояло кілька будинків і халуп. На воді хиталося кілька рибальських човнів. Але капітан прямував не туди. Він повернув корабель трохи лівіше, де на тлі нічного неба з’явилася прямокутна тінь.
Коли корабель підійшов ближче, юні вампири побачили, що на маленькому острові стоїть замок. Його відділяв вузький рів, наповнений водою. Через рів був перекинутий підйомний міст. Основна будівля мала прямокутну форму й нагадувала вежу, адже двосхилий дах височів над іншими спорудами. Поруч була ще одна вежа, прибудована до стіни, з якої охороняли ворота.
Саме тоді до юних вампирів підійшла Катріона.
— Зараз ми пришвартуємось біля того містка. Будь ласка, швидко сходьте з корабля й одразу йдіть у двір. Жодних розвідок та інших експериментів!
Четверо друзів подивилися на неї невинними очима.
— Звісно, — відповіла за всіх Іві.
Катріона фиркнула.
— Мурха, сховай корабель у кам’яній бухті й приходь до нас разом із Тієрнахом і Беганом.
Моряк кивнув.
— Нас чекають?
Маленька летюча миша закружляла навколо головної щогли. Катріона простягнула руку. Тварина підлетіла до неї, зробила коло й сіла на долоню.
— О так, нас чекають.
Здавалося, Катріона щось прошепотіла у велике вухо летючої миші, потім підняла руку — і та полетіла до замку.
Як і передбачала Катріона, у дворі на них уже чекали. Дуже стара вампирка й два молоді вампири, які, ймовірно, були її слугами, вийшли їм назустріч. Якщо стара лише ледь кивнула, то молодші низько вклонилися Доннаху, поруч із яким, як завжди, стояла Катріона.
— Ласкаво просимо до замку Дангвайр. Сподіваюся, вам тут сподобається, — скрипучим голосом мовила стара. — Заходьте. Ми дістали кров для спадкоємців, як ти й просив.
Аліса краєм ока помітила, як засяяв Лучіано. Вона й сама відчула полегшення при думці, що скоро зможе втамувати спрагу. А от дивлячись на Іві, як завжди, неможливо було сказати, чи відчуває вона взагалі якісь муки. Натомість Сеймур цієї ночі виглядав скуйовдженим і часто позіхав.
Доннах теж схилив голову.
— Дякуємо тобі, Уліс, за гостинність.
— Гаразд, гаразд, я теж Ліцана і знаю, чим завдячую клану. Сподіваюся лише, що ви не збираєтесь оселитися тут надовго. Мені потрібен спокій! Я пішла з Данлюса не для того, щоб навколо мене бігала дюжина пустотливих спадкоємців.
Стара замовкла. Її погляд ковзав від одного гостя до іншого, аж раптом завмер. Очі старої вампирки розширилися. Аліса обернулася — їй стало цікаво, на кого так пильно дивиться Уліс. Це був Малколм із молодшим кузеном Раймондом та кузинами Ірен і Ровеною.
— А це, випадково, не Вірад? Невже ти притягнув до мого замку проклятих англійців?
Стара сплюнула на підлогу.
— Уліс, тримай себе в руках, — тихо, але різко мовив Доннах. — Вірад також підписали угоду, і ми, звісно, не збираємось усувати їх від навчання в нашій країні.
— Ах, а потім ти захочеш відправити до Лондона, до лорда Мілтона, Іві й Мервіна?
— Так. Якщо буде вирішено, що академія на рік переходить до дому Вірад, то Мервін, Іві й Сеймур теж поїдуть туди.
— Сеймур, — з огидою повторила Уліс. — Як бачу, він і досі ходить за Іві по п’ятах. І Тієрнах привів свого монстра. — Вона подивилася на капітана «Реяте», вовк якого сидів поряд і пильно дивився на стару вампирку. — Я не терпітиму тварин у своєму домі.
— Я не залишу Сеймура, — запротестувала Іві й войовничо глянула на Уліс.
— У тебе велика сила волі й духу, як і в усіх представників нашої дивної родини. Хоча, звісно, це можна пояснити звичайною впертістю. Гаразд, можеш узяти своє створіння з собою.
Іві схилила голову й сухо сказала:
— Дякую тобі, Уліс. Це мудре рішення.
— Мудре чи ні — покаже час, — пробурмотіла стара. — Гаразд, ми занадто довго тут стоїмо. Нарешті заходьмо.
Після чого додала різким голосом:
— Клотворті, зачиняй ворота й піднімайся у вежу. Повідомиш мене, якщо побачиш щось незвичне. А ти, Тедлі, іди до зали й подай гостям усе необхідне. Я ж піду до себе.
Зала була велика й простора. Рівна підлога й світлі балки високої стелі свідчили про те, що це приміщення не було головною залою замку, збудованого у шістнадцятому столітті на залишках старої фортеці. В кутку стояла сучасна кахляна піч, якою, звісно, вже не користувалися. Судячи з усього, в замку ще не так давно жили люди, які час від часу ремонтували його й пристосовували до своїх потреб.
Аліса з цікавістю озирнулася.
Лучіано ж не зводив очей із Тедлі та кухлів, які той ніс.