ЗАМОК РОКФЛІТ

Вони пливли вже кілька годин, коли Мурха скерував корабель до однієї з бухт. Була пізня ніч, і люди давно спали у своїх маленьких хатинах.
Франц Леопольд стояв на носі корабля разом з Іві та Сеймуром, коли до них приєдналися Аліса й Лучіано.
— І як ми тільки змогли пропустити вчорашню вечерю? Якщо я не отримаю крові, то почну шаленітии, мов скажений, і нападати на все, що рухається, — простогнав Лучіано, притискаючи руку до живота.
— Тобто нам варто тебе остерігатися? — насмішкувато поцікавився Франц Леопольд.
Лучіано зашипів на нього й вишкірив ікла.
— О, наш товстун настільки ослаб, що вже не знаходить слів і може лише видавати тваринні звуки.
— Замовкни! — накинулася на Франца Леопольда Аліса.
— Чому? Бо інакше ти накинешся на мене й увіп’єшся мені іклами в шию? Мушу тебе попередити: кров іншого вампіра нам не смакує.
— Звідки ти це знаєш? Уже пробував? І ти взагалі знаєш, яка на смак людська кров?
Обидва вампіри люто дивилися один на одного, доки Іві не стала між ними. Її голос, як завжди, звучав спокійно.
— Ми всі зараз голодні, а нас чотирьох жага мучить найбільше, бо вчора ми залишилися без вечері. Та все ж кожен вампір здатен протриматися без крові значно довше. Нам потрібно взяти себе в руки й не впадати в агресію.
— Протриматися без крові довше? — різко перепитав Лучіано. — На відміну від тебе, я знаю, що це таке — не їсти три дні. Ти в Римі змогла уникнути покарання.
Аліса штурхнула його в бік.
— Не будь несправедливим. Іві не намагалася уникнути покарання, ти це знаєш. Вона доглядала за Сеймуром, який інакше міг померти від отриманого поранення.
— Так, і мені досі незрозуміло, чому граф скасував покарання через якогось вовка! — гарячкував Лучіано, не бажаючи заспокоюватися.
Аліса й Франц Леопольд швидко обмінялися поглядами.
Сеймур тихо загарчав.
Їхню суперечку перервав Мурха. Він пішов уперед, щоб пришвартувати корабель до обсипаного причалу. «Релте», другий корабель Ліцана, вже стояв на якорі, і Аліса змогла розгледіти серед інших юних вампірів свого молодшого брата.
Вони зібралися біля сходень, що вели на причал.
Інші спадкоємці теж виглядали більш дратівливими, ніж зазвичай.
В одному місці спалахнула бійка, в якій, без сумніву, були замішані Пірас.
Аліса почула обурений вигук Ірен.
Потім пролунав голос Малколма, який, вірогідно, намагався захистити свою кузину.
— А нам можна сходити? — запитав Лучіано.
Мурха похитав головою.
— Ні. Тут зійдуть на берег лише кілька членів клану й дехто з ваших супутників.
— Вони вирушать на полювання! — з докором вигукнув Лучіано.
— Так, саме так, — підтвердив моряк. — І вони принесуть для вас свіжу овечу кров. А коли втамують спрагу, повернуться й замінять нас.
— Яка ж це нерозумна трата часу! Ми могли б піти на полювання всі разом, — очі Франца Леопольда блиснули, і здавалося, в їхній глибині спалахнули червоні вогники. — Ми достатньо сильні, щоб упоратися з людьми.
Мурха уважно подивився на нього.
— Справді? Ти й справді так вважаєш? Чи це лише жага штовхає тебе повторити помилку, яка ледь не коштувала тобі життя?
Звідки він міг про це знати?
Аліса й Лучіано перевели погляди з венця на Мурху.
Франц Леопольд опустив голову.
На мить він виглядав зламаним, безпорадним і безмежно сумним.
Це було видно не лише з його обличчя.
Почуття огорнули його, немов аура.
Аліса з цікавістю спостерігала за Дракасом.
Якби ж він тільки розповів їм!
Їй страшенно хотілося дізнатися, як це — пити людську кров.
— Тоді спитай його в слушний момент, — прошепотіла їй Іві. — Думаю, він тобі розповість.
Аліса різко похитала головою.
— Ніколи! Я не збираюся тішити його зарозумілість. Ти тільки глянь на нього — він уже взяв себе в руки.
З високо піднятою головою Франц Леопольд поспішив геть від них.
— Так, він чудово володіє собою і дуже рідко втрачає самоконтроль, — спокійно сказала Іві.
Аліса з прикрістю глянула на подругу.
— Іві, ти без тями від нього лише тому, що в нього гарне обличчя й ідеальна постать. Ти не помітила, що весь час його захищаєш?
— А ти? Ти не помітила, що постійно на нього нападаєш? — так само спокійно відповіла Іві.
Аліса відкрила рота, потім знову закрила.
Лише за деякий час пробурмотіла:
— Тільки тому, що він такий нестерпний — навіть коли мовчить і просто дивиться!
Тим часом Мурха знову відв’язав канати.
Корабель тихо ковзнув глибше в бухту, тримаючись північного берега, який ледве можна було розгледіти за великими валунами, порослими водоростями.
Їх накрила сморід мулу й гнилої риби.
Під час відпливу цей запах, мабуть, ставав зовсім нестерпним.
Аліса відійшла від Іві й підійшла до Мурхи, який пильно дивився вперед — очевидно, щоб вчасно помітити мілину.
— Куди ми пливемо?
— Ми збираємося пришвартуватися біля Карріґаулі, або, як його тепер називають, замку Рокфліт, — охоче пояснив капітан. — Але не тіш себе ілюзіями. Тут багато кам’яних споруд називають замками, хоча насправді це лише башти. На острові, звісно, є й величезні замки з баштами, здатні вмістити ціле військо, але Рокфліт до них не належить!
Він засміявся.
— Незабаром ти сама в цьому переконаєшся.
Аліса вдивилася вдалину.
Вони пропливали повз острів і наближалися до ще однієї маленької бухти, на краю якої на тлі нічного неба здіймалася башта заввишки у шість або сім поверхів — із двосхилим дахом і круглим парапетом.
Під час припливу три чверті стіни, що розширювалася донизу, були оточені водою.
Мурха пришвартував «Кіклон».
Один із матросів спустив сходні й кивнув юним вампірам, запрошуючи ступити на землю.
Сеймур першим вискочив на берег і почав підстрибувати, виючи, мов молодий пес.
Вампірів дивувала така поведінка, адже зазвичай він поводився як мовчазний і уважний охоронець.
Іві з усмішкою подивилася на вовка.
— Сеймур не дуже любить кораблі й завжди радіє, коли відчуває під лапами тверду землю.
— Так, мені це знайомо, — сказала Аліса, якій і досі здавалося, ніби земля під ногами хитається.
Вона вже знала, що це відчуття швидко минає.
Тим часом трохи осторонь пришвартувався другий корабель, і двоє Ліцанів уже доправляли човнами до причалу першу групу пасажирів.
Таммо першим зіскочив на берег і з цікавістю озирнувся довкола.
— Ходімо до замку, — попросила Аліса Анмірі, який прибув з іншими на «Релте».
Вузька стежка, викладена кам’яними плитами, вела навколо башти до готичних вхідних дверей, сходи від яких спускалися просто в море, і лише під час відпливу вода відступала.
Анмірі навалився плечем на перекошені, побілілі від солоної води дерев’яні двері, доки ті не піддалися й не відчинилися зі скрипом.
— Тут ніхто не живе? — поцікавився Таммо.
Анмірі похитав головою.
— Ні. Люди покинули це незручне житло ще багато років тому. А ми, Ліцани, іноді використовуємо його під час подорожей як тимчасовий прихисток. Особливо коли хочемо надіслати повідомлення.
Аліса запитально подивилася на Іві.