ПОСПІШНИЙ ВІД’ЇЗД

Повернувшись невдовзі після півночі до замку Данлюс, Аліса й решта одразу вирушили на пошуки Гіндріка.
Вони знайшли його разом із двома слугами з клану Ліцана в гроті під замком.
— Що вони тут роблять? — запитав Лучіано, який деякий час спостерігав, як тіні вправно орудують камінням, дошками, канатами й тонким дротом.
— Вони встановлюють додаткові пастки, щоб жоден непроханий гість більше не зміг проникнути навіть до гроту. Загибель служниці добряче їх налякала. Адже так само легко це могло статися з кимось із спадкоємців!
— А вони знайшли чужинців? — запитала Аліса.
Гіндрік похитав головою.
— Ні. Але ми спалили труни.
Аліса була шокована.
Натомість Лучіано й Франц Леопольд одностайно вважали такі рішучі заходи цілком виправданими — навіть попри те, що досі було невідомо, хто вбив служницю: вампіри чи їхні супутники-люди.
— Ми маємо відрізати порушникам шлях до відступу, — наголосив Гіндрік. — Це був переможний вогонь, хоча, на мою думку, святкувати ще зарано. Вони вислизнули від нас, і ми не знаємо, хто вони й звідки прибули. Доннах вважає, що вони не з Ірландії.
— Питання в іншому: з якої саме країни вони прийшли? Чи належать до якогось клану, чи існують вампіри, незалежні від родин? Спочатку мені здалося, що я відчула знайому ауру, а потім — щось зовсім чуже, і це мене збентежило, — задумливо сказала Іві.
— Так, у цій справі багато загадок, — погодився Гіндрік і підійшов до дуже вродливої юної служниці, яка попросила допомогти їй зі складною пасткою.
— Це погано, — різко сказав Франц Леопольд.
— Що? — одночасно перепитали Іві й Аліса.
— Те, що вони дозволяють чужим зводити пастки.
— Чужим? Але ж це Гіндрік! — вигукнула Аліса.
— З погляду Ліцана він чужинець, — наполягав Франц Леопольд. — Така довірливість може обернутися серйозною помилкою.
— Але ж академію створили саме для того, щоб ми зблизилися й між родинами виникла довіра! — нагадала Аліса.
— І все ж цілком можливо, що ці порушники належать до одного з кланів, які думають інакше й прагнуть зруйнувати новий союз, доки він ще такий крихкий, — сказав Лучіано. — Згадай Леандро й інших із Золотого дому, які зовсім не в захваті від того, що ватажки вирішили покласти край давній ворожнечі.
— Цілком імовірно, що серед учнів або їхніх тіней є посвячені й пособники, — багатозначно додав Франц Леопольд, глянувши на друзів.
— Що?! Ти ж не думаєш так насправді? — Аліса була приголомшена. — Я навіть тебе не вважаю здатним плести інтриги проти академії й приводити до замку чужих вампірів, які мають нашкодити всім іншим!
Франц Леопольд уклонився.
— Це, звісно, дуже по-дружньому з твого боку, але водночас наївно — а отже, небезпечно. Я лишаюся обережним і хочу дізнатися, хто ці вбивці.
Венець розвернувся й зібрався йти.
— Куди ти прямуєш? — крикнула йому навздогін Аліса.
Він знову обернувся й здивовано подивився на неї.
— Перевірити, що дали спостереження Ліцана. Куди ж іще?
Інші юні вампіри одразу рушили за ним.
Вони постаралися надати собі невинного вигляду й повільно пройшли повз Ліцанів, які все ще працювали над пастками.
Ірландські вампіри не звернули на них жодної уваги.
Аліса з полегшенням зітхнула: Гіндрік не дивився в їхній бік. Інакше він би відразу помітив, що вони задумали щось, що не входило до планів Доннаха.
Щойно спадкоємці звернули за поворот, вони одразу побігли.
Лучіано, хоч і бурчав собі під ніс, що за минулі ночі вже добряче набігався, не відставав.
Слідуючи за Іві, вони піднялися вузькою стежкою через ущелину на інший бік скелі.
Однак, перш ніж підійти до непримітної хатини, вампіри зробили великий обхід.
Лише після цього вони почали обережно наближатися.
Їм зовсім не хотілося, щоб їх помітили — ні свої, ні чужі.
— Там, з того боку, сховалися двоє слуг Доннаха, — тихо сказав Франц Леопольд.
Усі витягнули шиї.
Та їм знадобився певний час, перш ніж і вони змогли розгледіти ірландських вампірів.
— У тебе гостре око, Лео.
Іві схвально кивнула, але він лише відмахнувся.
— Будь-який вампір, який не хоче бути вбитим, мав би їх помітити.
— Типова реакція Дракаса! — роздратувалася Аліса. — Як щодо того, щоб просто подякувати за комплімент?
— Згадка про те, що є очевидним, не є компліментом, — холодно відказав Франц Леопольд. — Ба більше — це майже образа. Хіба це не означає, що співрозмовник досі недооцінював твої здібності?
— Ах, то ти звинувачуєш Іві в тому, що вона хотіла образити тебе таким зауваженням?! — обурено вигукнула Аліса.
— Негайно припиніть суперечки й говоріть тихіше! — накинувся на них Лучіано. — Навіщо ми взагалі кралися, якщо тепер так галасуємо? Подивіться: там іще двоє. А якщо я не помиляюся, у бухті ховається ще пара — на випадок, якщо чужаки спробують причалити. Отже, не лише чужі, а й ми не зможемо наблизитися до хатини непоміченими.
— Але це й не було нашою метою, — нагадала Аліса. — Ми хотіли лише подивитися, що тут відбувається.
Деякий час вони мовчки спостерігали за хатинкою й Ліцанами, які її охороняли.
— Я не думаю, що чужаки так легко потраплять у цю пастку, — раптом сказала Іві. — У повітрі досі відчутний запах спалених трун. На жаль, це може стати для них попередженням.
Аліса принюхалася.
— А хіба вони не можуть сплутати цей запах із вогнем, який люди розпалюють, щоб зігрітися чи приготувати їжу?
— У цій місцевості люди опалюють домівки й готують їжу на торфі. Він дешевший за вугілля й навіть за дерево, яке в Ірландії стало надто цінним після століть безжальної вирубки лісів. А торф’яний вогонь пахне зовсім інакше, ніж згоріле дерево!
— Більшість вампірів не надто замислюється про людей, доки їх достатньо й вони наповнюють нас енергією, — задумливо мовив Лучіано, а тоді додав: — Якби ми лише знали, з якого боку вони можуть підійти, ми змогли б підстерегти їх.
— Або ж нам потрібно йти слідом за чужими вампірами. Хто знає, можливо, їхній сховок ближче, ніж ми думаємо.
В очах Франца Леопольда знову з’явилося червоне мерехтіння, яке, всупереч його бездоганній красі, надавало йому хижого вигляду.
Аліса кивнула.
— Там, нагорі, коли ми робили обхід, мені здалося, що ми перетнули їхній слід. Це може стати початком.
— Ти впевнена? — перепитав Лучіано. — Я нічого не помітив.
— Авжеж ні, — пробурмотів Франц Леопольд, але Іві його перебила:
— Ми із Сеймуром теж учули слід.
Аліса почала повільно відповзати назад навкарачки, щоб Ліцани її не помітили.
Інші зробили те саме.
Відійшовши на безпечну відстань, юні вампіри, пригнувшись, побігли до місця, де відчули слід.
І хоч як неохоче, Франц Леопольд мусив визнати, що обидві вампірки мали рацію.
— Мабуть, слід знайшов Сеймур, — пробурмотів він, але більше нічого не додав. Його охопив мисливський азарт.
Франц Леопольд трохи нахилився вперед і рушив по сліду.
Сеймур наздогнав його й незабаром очолив переслідування.
Його нюх був настільки гострий, що вовк помчав уперед, і юним вампірам довелося теж перейти на біг, аби не відстати.
— Щось він надто швидкий! — захрипів Лучіано. — І як йому вдається водночас щось винюхувати?
— Так, він молодець. Скоро ми їх спіймаємо, — тріумфував Франц Леопольд.
Але Аліса й Іві не поділяли його впевненості.
— У мене виникло питання, — тихо сказала Аліса, не зменшуючи темпу. — Чому члени твого клану не знайшли чужаків?
Іві кивнула.
— Так, мене це теж цікавить. Лео, звісно, може невисоко оцінювати здібності Ліцана, але я запевняю: вони здатні помітити слід, залишений лише день тому!
— Я в цьому не сумніваюся. Якщо, звісно, слід пролягає по землі.
Вампірки багатозначно перезирнулися.
— Бачу, наші побоювання збігаються, — сказала Іві.
Слід вів їх кам’янистим картопляним полем і вздовж краю двох пасовищ, потім звернув на бруковану дорогу, що невдовзі спускалася до струмка.
Через струмок було перекинуто маленький дерев’яний місток.
А сам прозорий потік, звиваючись поміж чорних валунів, біг у бік моря.