НЕПРОШЕНІ ГОСТІ

— По дрібці? — маленький, кремезний чоловік витяг із кишені зім’яту табакерку й простягнув її приятелеві. Той узяв щедру порцію нюхального тютюну, вдихнув, двічі чхнув і висякався просто в рукав.
— Фергале, не кривися так, ніби на тебе налетів тритижневий шторм! — сказав кремезний і дружньо ляснув товариша по спині. Той був не лише на голову вищий за нього, а й удвічі ширший у плечах.
— Енгусе, мені це геть не до вподоби, — буркнув Фергал і сплюнув на палубу. — Варто мені тільки подумати про все це…

— Та годі. Ти ніколи не вирізнявся любов’ю до роздумів. Зате дієш рішуче, коли треба. А мені подобається цей звук. І більше мене нічого не хвилює.
Він дзенькнув монетами в кишені.
У цей момент на палубу вийшов третій чоловік. Схоже, він чув останні слова, бо одразу мовив:
— Енгусе, ти як був ослом, так ним і лишився. Жадібним, дурним ослом.
— Зате тепер у мене в кишенях повно грошей. Як і в тебе, Ліаме.

Моряк сперся на поручні й почав розглядати маленький порт, де «Добхар-Чу» пришвартувався ще зранку. Та на відміну від інших суден і човнів, «Добхар-Чу» не привіз ані риби, ані молюсків, ані крабів. Його трюм був порожній — і таким би й залишився, якби столяр не поставив туди п’ять трун. До настання ночі. Така була умова.
— Енгусе, скажи мені одне: яка користь із грошей, якщо ти помреш? Або ще гірше? — промовив Ліам.

Кремезний моряк знизав плечима.
— Не варто ставитися до цього так легковажно. Я не думаю, що ми зможемо вижити й потішитися своїми грошима.
— Тоді навіщо ти погодився? — накинувся на нього Енгус.
— Спочатку я не бачив у цьому нічого поганого, — відповів Фергал.
— Дивовижно, — з’їдливо кинув Енгус. — Ми давно знаємо, що твоя голова годиться хіба що як житло для вошей. Але яка відмовка в Ліама? Тобі це теж не здалося підозрілим?

— Про те, що замовлення дивне, ми зрозуміли лише тоді, коли той блідий хлопець назвав суму. Я подумав про контрабанду або зброю. До зустрічі з силами зла я готовий не був. А тепер намагаюся переконати себе, що нас вони не чіпатимуть. Ми їм потрібні — вести корабель і доправити їх до місця. Потім ми висадимо їх, заберемо гроші й попрощаємося назавжди. Принаймні так я думав спочатку.

— Але тепер уже не думаєш, — озвався Колумбан, четвертий член команди, який саме повернувся від столяра й підіймався на борт.
Він мав хворобливий вигляд і сьогодні був майже таким самим блідим, як їхні жахливі пасажири, яких зараз перевозили в трюмі. Хоч зазвичай його обличчя, як і в інших моряків, було засмагле від вітру й сонця. Колумбан приєднався до решти, подякував і взяв дрібку тютюну з табакерки Енгуса.

— Я знав усе від самого початку, — сказав він. — Коли я був малим, бабуся часто розповідала мені про нічних істот, кровопивць, що блукають болотами й викрадають дітей, аби насолодитися ними. Їхня кров, мабуть, здається їм найсолодшою. Але в безпеці не може бути ніхто — ні жінки, ні чоловіки, ні навіть старі. Я ніколи не думав, що вони колись прийдуть і по мене. Та ще й тут, так далеко від боліт. Але коли Енгус привів їх на борт, я одразу зрозумів, хто вони. І що моє життя скінчилося.
— Тоді чому ти взагалі пішов із нами? Ти ж міг лишитися в Дубліні, — сказав Ліам.

— А зараз він розповість нам казочку про дружбу й вірність, які мають єднати команду за будь-яких обставин, — з насмішкою мовив Енгус.
— Замовкни! — крикнув Ліам.
Він рідко користувався своїм становищем капітана, але коли вже підвищував голос — йому корилися беззаперечно.

— Ах, та чого ви такі похмурі! — усміхнувся Енгус. — Ліам же сказав: ми їм потрібні. Отже, вони нас не чіпатимуть, якщо тільки самі не захочуть зруйнувати власні плани.
— А що буде, коли вони дістануться до своєї мети? — спокійно запитав капітан.
Неголене обличчя Енгуса перекосилося від страху. Та він швидко опанував себе й махнув рукою.
— Тоді ми все ще будемо їм потрібні, щоб повернутися до Дубліна.

— Ти так гадаєш, — озвався Колумбан. — А звідки тобі знати, що вони взагалі захочуть повертатися до Дубліна?
Енгус зблід.
— У нас ще є час до темряви, — нагадав Фергал. — Ми можемо взяти те, що вже отримали, і зникнути ще до їхнього повернення. Просто втечемо звідси.
— Вони погрожували, що полюватимуть на нас і знайдуть, — тихо сказав Колумбан. — І я їм вірю.
Енгус різко відвернувся й із надмірною старанністю заходився возитися з канатами.

— Так, ці пасажири добряче вас налякали, — озвався Ліам. — Будьте обережні, бо інакше першою ж хвилею вас, ослаблених страхом, змете за борт.
Капітан уважно подивився на Енгуса, та той не відривав погляду від канатів. Зрештою Ліам відвернувся.
— Тоді підготуйте все до відплиття, щоб ми були готові, коли вони накажуть.
— Я думав, тут наказуєш лише ти, — сказав Фергал. — Ти ж капітан, чи не так?
Він похитав головою, але все ж пішов перевірити рівень води.

Щойно сонце зникло за пагорбом, у свідомості Франца Леопольда з’явилися перші чіткі думки.
Він знав, що мусить прокинутися й вибратися з труни.
Здавалося, ці думки цілий день чатували десь на поверхні його свідомості.
Напружившись, Франц Леопольд різко відкинув кам’яну кришку вбік.
Він підхопився на ноги й на мить пригнувся у своїй труні, швидко оглядаючи приміщення. Потім принюхався, але не почув і не побачив нічого тривожного.
Можливо, йому все це лише привиділося?
У пам’яті спалахнули уривки образів.
Іві, що стоїть біля парапету й дивиться на море.
Корабель, який наближається до гроту.
Чужі голоси й запахи.

Запаморочення й темрява.
А потім — поцілунок?

Слідом прийшов інший спогад: широко розплющені від жаху очі Ірен і понівечене тіло внизу, в гроті.
Франц Леопольд стряс головою, ніби намагався відігнати набридливу комаху.
У трунах довкола нього заворушилися інші юні вампіри.
Дракас швидко вибрався зі своєї труни й побіг у двір.
Слуги ніде не було.