ДОРОГА ВЕЛЕТНІВ, АБО СТЕЖКА ВЕЛЕТНЯ

Тієї ночі їхнє завдання було схоже на вчорашнє, тільки тепер вони працювали не з вівцями. Анмірі дав кілька підказок, як шукати тварин і підкоряти їхній розум, а потім дозволив юним вампірам самостійно обрати об’єкти дослідження й покликати їх.

За мить Мервіна вже обсіло ціле роїще кажанів.
— Веле́тниця, — проворчав Лучіано.
— З ким хочеш спробувати? — спитала Аліса.
Лучіано знизав плечима:
— Без поняття. Я взагалі не вловлюю тут жодної тварини — хіба що Сеймура. Або Анмірі помилився, або все живе встигло розбігтися.
— Вони тут, навіть якщо їх не видно, — заперечила Іві. — Морські птахи відпочивають у гніздах і заглибинах скель, на урвищі сидять орли, у норах біля підніжжя — кролики й миші, є куниці й лисиці, а ще — безліч риб та інших водяних істот.
— О так, водяні істоти — чудова ідея, — з іронією кинув Франц-Леопольд. — Хотів би я побачити, як ти витягуєш на сушу рибу чи якусь медузу!

Аліса вже націлилась огризнутися, але Іві підняла руку:
— Я не змушуватиму їх вистрибувати на берег. Це не їхня стихія, і я не хочу їм шкодити. Але покликати можу.

Вона зійшла на базальтові колони, туди, де хвилі розбивалися в піну, і простягла руку до моря. З води виринула риба, перестрибнула через її долоню і знову шугнула вниз. Те саме зробили ще три. Іві повернулася — вампіри мовчки витріщалися на неї.
— Може, он та куниця під кущем — гідний виклик твоєму розуму? — запропонувала вона Францові-Леопольду.

Аліса вибрала кролика й пішла до невеликого пагорбка біля підніжжя скелі.
— А ти, Лучіано, кого візьмеш?
Той нервово прикусив губу — і раптом хитро всміхнувся:
— Сеймуре, до мене.

Вовк глянув на нього, потім — на Іві. Коли вона кивнула, підійшов до Лучіано. Той засяяв:
— Бачиш? Завдання виконано. Я покликав вовка.
Іві розсміялася:
— Не певна, що Анмірі згоден.

— Ні, — пролунав позаду низький голос Ліцани. — Знайди когось іншого. Хто впорається — може повертатися до Данлюса. З рештою я працюватиму до ранку. — Потому він обернувся до Іві: — Ну ж бо, Іві-Мері, здивуй мене!

Іві прошепотіла кілька слів і ворухнула пальцями. Почулося шарудіння — з усіх нір вилазили малі сірі мишки й, пискляво метушачись, поспішали до неї.
— Зараз у них почнеться паніка, — нудьгуюче мовив Анмірі.
— Знаю, — відповіла Іві. — Я помітила сіру сову.

Вона показала на виступ скелі, й від нього відірвалася тінь. Великий птах летів безшумно, майже торкаючись землі. Миші його не бачили — чи то поклик Іві був сильніший, і вони все одно бігли до неї.
— Зараз буде різанина, — захоплено прошепотів Лучіано.

Іві видала кілька коротких звуків — і сич пролетів над мишами, не звернувши на них уваги, опустився їй на руку, тихо ухнув і потерся головою об плече. У ногах Іві мишва колихалася, мов збурене озерце.
— Ти покликала сича всупереч мисливському інстинкту, коли він уже бачив здобич, і ще й стримала втечу мишей, — кивнув Анмірі. — Я вражений. Можеш відпускати.

Він попрямував далі, придивляючись до інших. Жоанна з Фернандом покликали двох пацюків. Таммо намагався умовити буревісника злетіти з гнізда, але той упирався. К’яра знайшла ласицю; Ірен стала навколішки біля барсучої нори; Малколм відбивався від розлючених чайок, яких сам і розбурхав.

Анмірі підійшов до Аліси — їй нарешті вдалося виманити молодого кролика. Вона всміхнулася наставнику. І саме тоді коричнева тінь шугонула до них.
— Хапай його! — почувся голос Франца-Леопольда, — і куниця кинулася на кролика.
— Ні!

Аліса стрибнула вперед, схотіла перехопити куницю — та вивернулася. Кролик у ту ж мить вислизнув із-під її контролю й, підкоряючись інстинкту, шмигнув у нору. Куниця теж подалася б услід, якби Аліса не вхопила її за хвіст. Хижачка заверещала й вкусила Алісу за руку. Та відпустила хвіст, ухопила за загривок і різко сунула тварину Францові-Леопольду:
— Тримай свого звіра!
— Нами має керувати розум, а не груба сила, — зверхньо всміхнувся венський вампір і випустив куницю. Та, ще трохи посвистівши, облизала хутро, зіскочила на землю й зникла в кущах.
— Кролик майже мене слухався, поки ти його не злякав! — кинула Аліса.
— «Майже» — замало, — парирував Франц-Леопольд. — Ти його не підкорила.

— Дуже важко керувати твариною, коли від неї вимагають діяти всупереч найсильнішим інстинктам, — втрутився Анмірі. — Інстинкт самозбереження — найпотужніший. Надіслати куницю по здобич, звісно, легше. Тож вважаю, ви обоє сьогодні добре попрацювали й вільні.

— Перша добра новина за ніч, — оголосив Франц-Леопольд.
Аліса не до кінця погоджувалася, але похвалу було приємно чути.
— Ходімо, — запропонував Франц-Леопольд. — Іві давно впоралася.
— Так, але, здається, Лучіано — ні.
— І що? Чому мене це має турбувати? Якщо чекатимеш, то, може, пощастить повернутися до світанку.

Аліса проігнорувала шпильку й підійшла до Лучіано саме тоді, коли Анмірі втретє вимагав виконати завдання. Вона відчула, як його охоплює паніка. Він гарячково оглядався — і раптом уп’явся поглядом у дрібницю на піску. Ракова мушля, викинута прибоєм. Ні, не порожня: спіраль здригнулася, вигулькнули вусики й пара клешень; двома лапками створіння притримувало свій «дім», що захищав м’яке черевце. Рак-самітник поволі перетинав смугу піску до води.

— Ну ж, Лучіано, — спитав Анмірі. — Об’єкт знайшов?
— Так! — вигукнув Носферас і впав навколішки. Простягнув долоню — і самітник видерся просто на неї. Ліцана знітився; Аліса з Іві розсміялися.
— І що? — обурився Лучіано. — Завдання виконано. Я знайшов тварину — і вона прийшла до мене. Усі бачили!

Анмірі не знав, сердитися чи сміятися разом з іншими.
— То ти вважаєш заняття завершеним?
— Так! — зрадів Лучіано. — На сьогодні з мене досить.

---

— О, друїдко Таро, ти ще тут. Як добре, що навідуєшся до Онанеїр, — мовила Ані.
Вона була трохи зніяковіла.
— Так думають далеко не всі мешканці замку. На теплий прийом сподіватися не доводиться.
— У цьому немає злого наміру, — поспішила запевнити її Ані. — Вони не зроблять тобі лиха.