ПОВЕРНЕННЯ ІВІ ТА СЕЙМУРА

Іві зупинилася перед Францом-Леопольдом, Алісою та Лучіано. Вона відчула раптовий спалах у свідомості венця і на мить побачила, як він подумки пригортає її до себе,— та видиво згасло, а його обличчя лишилося незворушним.

Лучіано поклав руку Іві на плече, але одразу відсмикнув і знітився.
— Іві, я так радий тебе бачити.
Лише Аліса відкрито всміхнулася й тепло її обняла.
— Іві, ми дивувалися, куди ти зникла. Мервін теж не знав, де ти. Так, Сеймуре, ми теж сумували за тобою, — додала вона й опустилася навколішки перед білим вовком.

На загривку в нього не піднялася шерсть, і Аліса сміливо погладила його. Лучіано краще тримався осторонь: у Сеймура не завжди був добрий настрій, і гладити він дозволяв лише обраним.

Іві також зраділа зустрічі з Алісою та трохи незграбним Лучіано, хоч його надмірна поштивість її й дратувала. Вона не хотіла бентежити його, але інколи просто не знала, як із ним поводитися. Іві зволікала, перш ніж звернутися до Дракас.
— Лео, вітаю тебе на Зеленому Острові. Сподіваюся, твоє бажання пізнати нашу країну та її мешканців не згасло, — сказала вона, намагаючись, аби голос звучав звично.

— О так, цієї ночі нам випала нагода познайомитися з дивовижними створіннями. Вівці, і ще раз вівці. Який виклик для нашого розуму!
Його тон був жорстким і пихатим, і Іві коштувало зусиль не здригнутися. Коли він говорив із нею востаннє, його голос був ніжним, і вона майже забула цю холодність, що завжди в ньому жила.

— Не смій так казати! — накинувся на Франца-Леопольда Лучіано. — Тобі теж знадобився час, перш ніж почало виходити.
— А ти взагалі не впорався, — відрізав Франц-Леопольд і відвернувся.

Аліса зітхнула:
— Як бачиш, нічого не змінилося. Ходімо до замку, там ти розкажеш, як минуло літо.

Саме цього Іві й не хотілося, тож вона поставила те саме питання Лучіано — і той вилляв на них цілий потік пригод.
— До речі, наш бібліотекар Леандро зник без сліду, — додав він насамкінець.

Іві насторожилася й глянула на Алісу. Її обличчя потьмяніло при згадці про підступного слугу Носферас, який зрадив пана й покинув їх напризволяще.
— Отже, Леандро уник справедливого покарання, — пробурмотіла Аліса.

Лучіано знизав плечима:
— Не знаю. Або втік, або граф наказав тихо його прибрати — хоча постійно повторює, що нема нічого, що могло б виправдати знищення одного вампіра іншим.

— Якщо Леандро втік, то тепер блукає сам, — замислилася Іві. — Вигнанець, про якого ніхто не згадує. Відданий забуттю, але все ще існує.
Аліса пильно на неї подивилася:
— Ти вважаєш, що є вампіри, які не належать жодному клану? Або принаймні більше не належать?

Іві кивнула:
— Так, це пояснило б чимало. І все ж не вірю, що вони можуть зникнути без сліду. Хтось однаково пам’ятає. А значить, їхній слід можна знову знайти.

Сеймур тихо загарчав.
— Тобто ти не думаєш, що ми помилилися в Римі? — прошепотіла Аліса.
Іві похитала головою:
— Ні! — сказала переконано й здригнулася, згадавши величезну тінь. — Ні, ми не помилилися. Там, ззовні, щось є…

Вона глянула на перстень, у якому ледь мерехтіли зелені очі ящірки, й знову спитала себе, чому не викинула його в море. Навіщо взагалі зберегла? Відчула чужі погляди — і швидко сховала руку в широкий рукав.
— Ходімо до замку, — запропонувала вона.

Біля воріт залишалися тільки вони: інші вже давно зайшли всередину.
— Вітаю вас у замку Данлюс, — тепло мовила Іві, коли вони перейшли підйомний міст і попрямували до брам.

На подвір’ї кілька ірландських слуг іще поралися, а родина, як завжди, зібралася в залі — послухати оповідача або барда в останні передсвітанкові години. Окрім простого столу в глибині стояли ще два довгі столи, за якими вже сиділи юні вампіри з глиняними кухлями.

— Лучіано, поглянь — свіжа кров, — сказала Іві й повела друзів до вільних місць.

Лучіано йшов із удаваною байдужістю, хоча Іві відчувала його спрагу. Навмисно повільно він сів на табурет поряд із Таммо. Аліса й Іві — навпроти.
— Ах, я давно хочу пити, — зізналася Аліса.
— Це овеча кров, — повідомив Мауріціо. — Тут тримають цілу отару для тих, хто ще не пройшов ритуал.

Іві кивнула:
— Так, цього літа отару поповнили, щоб усі ви могли насититися.

Вона зиркнула на Лучіано. Руки в нього тремтіли — зусиллям волі він стримувався, аби не осушити кухоль залпом.
— Ти виріс за літо, — мовила Іві.

Він підвів очі, й вона усміхнулася. На мить він навіть забув про спрагу.

Коли слуги прибрали кухлі, Аліса нарешті змогла поставити питання, яке її пекло:
— Де ти була?

Якби ж то вона мала здібності Франца-Леопольда! Аліса одразу помітила, що венець сидить досить близько. Вочевидь, він підхопив її думку, бо ледь кивнув у її бік і сказав:
— Із нею це тобі нічого не дасть!

Іві усміхнулася Алісі:
— Я знала, що ти так просто не здасися.
— Так, будь ласка, розкажи. Я вмираю від цікавості!
— Цій небезпеці я надаю вкрай низьку ймовірність, — з усмішкою відповіла Іві. — Скажімо так: у нас із Сеймуром було напружене й повчальне літо.
— Повчальне? У вас були додаткові заняття?
Іві криво всміхнулася:
— Можна й так сказати.
— Що? Серйозно? Ціле літо? Яке жахливе покарання! — вигукнув Таммо.

Дехто з Ліцана глянув на спадкоємців зі своїх місць; докір у їхніх очах примусив Іві змовкнути, хоч вона й хотіла відповісти. У цей момент до центру зали вийшов високий трохи худорлявий вампір і торкнув струни ліри. Довге волосся в нього було зовсім сиве, зате густі брови лишалися чорними, роблячи худе обличчя суворим.

— Це Турлох, — пояснила Іві. — Він не бард. Він із філідів* і вважається найстарішим поетом. Ніхто не знає, скільки йому років. Навіть старці кажуть, що він блукав ірландськими горами й болотами ще до їхнього народження.
— Тобто завжди? — здивувався Лучіано. — Якщо він нечистокровний, значить, колись жив як людина, а тоді його вкусили. А якщо чистокровний Ліцана — мав би народитися.
— Ми не знаємо, чи він чистокровний. Сам Турлох про це не говорить.
— І він живе тут, у замку Данлюс?
Іві відмахнулася:
— Ні, звісно. Він ніколи не залишається довше, ніж на одну ніч. Уже кілька століть живе як мандрівний співець. Первісно він був філідом — найшанованішим придворним поетом і музикантом на пагорбі Тара*. Подейкують, що походить із роду давнього кельтського короля Лóгері.
— Тоді він, мабуть, нечистокровний, — підсумувала Аліса. — І йому понад тисяча років! Невже таке можливо? Коли жив цей король?
— Приблизно в середині V століття. За переказом, святий Патрик навернув язичницького короля Тари в християнство. Кажуть, Турлох був наймолодшим сином короля. Але зачався не від законної дружини, а від болотяної феї. Інші ж твердять, що то була відьма, яка випила кров Лóгері.
— Ого…