ЗНАМЕНИТИЙ ЗАМОК ДАНЛЮС

Тієї ночі вони прибули до замку Данлюс. Нарешті! У Белфасті їхні труни розвантажили й перенесли на парусник. Спочатку Аліса подумала, що їх везтимуть рибалки — принаймні, перше, що вона відчула, був запах, точніше, всепроникний рибний сморід. Але згодом вампірка вловила інший запах — вампірський. Незнайомий, не рідний ні її сім’ї, ні венському клану Дракас. Отже, це могли бути лише ірландці з клану Ліцана — родичі Іві та Мервіна. Можливо, саме вони приїхали їх зустріти.

Аліса нетерпляче постукала пальцями по кришці труни. На диво, вона почула, як виймають цвяхи. Кришка піднялася, і вампірка побачила незнайоме чоловіче обличчя — довге, худорляве, з запалими щоками. Шкіра — бліда, мов у неї, лише шрам на шиї виділявся червоною лінією. Довге волосся й щетина були зовсім безбарвними. Вампір здавався надзвичайно високим, і тепер він простягнув їй міцну руку.

— Ласкаво просимо на борт «Кіклона», — хрипким голосом мовив він і різко підняв її.

Лише коли Аліса ступила на палубу, він відпустив її руку й відійшов убік.
— Мене звуть Мурха, — сказав він. — Це означає «морський воїн». Колись я ним і був, хоча англійці називали мене піратом! — він сплюнув за поручні.

Аліса озирнулася. Корабель — схожий на яхту чи кеч — мав півтори щогли з косим вітрилом і двома передніми парусами. Широкий плаский корпус з двома швертами по боках робив «Кіклон» стійким на хвилях.

— Мені доручено доставити вас до замку Данлюс, — продовжив Мурха. — Побачимо, чи буде сприятливий вітер і чи встигнемо до світанку.

Попри «привітальну промову», на його обличчі не було й натяку на усмішку. Очі ж світилися темно-червоним вогнем. Потім він відвернувся, віддаючи короткі накази трьом іншим вампірам.

До Аліси підійшов молодший брат Таммо, якому також допомогли вибратися з труни, і, спостерігаючи за Мурхою, прошепотів із захопленням і тривогою: — Він просто неймовірний! Як ти думаєш?

Аліса теж подивилась у той бік. У цей момент до Мурхи підійшов Гіндрік. Вони перекинулися кількома словами й разом стали біля носа корабля. Чорні хвилі нічного моря розбивалися білою піною об борти. Ні, Мурха не виглядав вороже до інших сімей. А може, просто визнав у Гіндрику колишнього моряка — такого ж, як він колись?

Молода вампірка підійшла до Франца-Леопольда, який стояв осторонь, спершись на поручень. Його елегантний венський костюм виглядав кумедно на звичайному рибальському судні. Море штормило, місяць зрідка пробивався крізь хмари. Удалині вимальовувався скелястий берег і піщані бухти.
— Дивлюся на вас і думаю, що Дракасам в Ірландії буде весело, — промовила Аліса.
— О, без сумніву, — серйозно відповів він. — Я вже не можу дочекатися.

Аліса здивовано глянула збоку — він не жартував.

---

— Коене, прокидайся! — батько струснув хлопця за плече. — Сьогодні вночі мені знову потрібна твоя допомога.
— Що сталося? — хлопчик розплющив очі й позіхнув. Кинувши погляд у щілину між важкими шторами, побачив темряву. Ніч ще тривала.
— Вони повернулися? — жваво спитав він, витягуючи з-під ліжка дерев’яні черевики.
Майлс кивнув. — Так, приїхали друзі з південного узбережжя. Маємо поговорити.

Коен натягнув старий вовняний светр із родинним візерунком і своїми ініціалами — на випадок, якщо тіло коли-небудь доведеться впізнавати після шторму. Та хлопець не боявся моря: їхній човен плавав лише по озеру Лох-Корріб — підступному, але не настільки небезпечному, як море.

— Вони прийдуть до нас додому?
— Ні, — відповів батько. — Зустрінемось у покинутій хатині біля старого рудника.

Хлопець серйозно кивнув.
— Так і треба. Бо не всі сусіди думають, як ми. Зрада часто губила справу ще до початку.
Майлс з подивом глянув на сина.
— Думаєш, я ще дитина? Мені чотирнадцять. Я вже чоловік і можу битися поруч із вами!
— Чоловік? Ти? Хіба що уві сні! — почувся позаду дзвінкий голос.

Вони обидва озирнулися — у дверях стояла дівчинка в довгій нічній сорочці, боса, рішуча.
— Неллі, ми не хотіли тебе будити. Іди спати.
Дівчинка глянула на батька, потім на брата-близнюка — однакові веснянки, рудуваті кучері, сині очі. Мати померла при пологах, тож їх виховував батько, іноді допомагала тітка.

— Великі таємниці знову кличуть вас у ніч? — з викликом мовила Неллі.
— З чого ти взяла? — спробував прикинутись здивованим батько.
— Тату, на тобі чоботи й куртка, біля дверей рюкзак, а мій сонний брат уже готовий бігти за тобою.

Майлс відкрив рота, шукаючи відмовку.
— Риба найкраще клює на світанку.
— Тату, не вважай мене дурненькою.
— Коли ви тільки встигли…
— …підрости? — підхопила вона. — Щороку потроху. Хіба не цього ти хотів — щоб ми подорослішали й допомагали тобі, а не були тягарем? Тож ось, ми готові. Радій.

Майлс зітхнув.
— Нам пора вирушати, — нетерпляче сказав Коен, накидаючи важкий батьків рюкзак.
— Так, пора. І я йду з вами, — твердо заявила Неллі.
— Це справа для чоловіків, — буркнув брат.
— Ах так? А чому тоді Карен іде з вами?

Батько й син спантеличено втупилися в неї.
— Звідки ти це знаєш?
— У мене є очі й вуха, — спокійно відповіла дівчинка. — І вистачає розуму, щоб скласти два й два, навіть якщо ви, чоловіки, робите вигляд, ніби не помічаєте очевидного. Дайте мені хвильку — тільки вдягнуся тепліше.

Майлс підійшов і поклав руку їй на плече — важко, але з ніжністю.

— Хоч я й не знаю, звідки ти дізналася про цю зустріч, адже ми завжди були дуже обережними…
Неллі пирхнула й закотила очі.
— …але тоді ти також розумієш, що це не гра. Це небезпечно, і якщо нас знайдуть — ми можемо загинути. Ти ж знаєш, що англійці не люблять жартів. Історія наших предків навчила нас цьому.
— Я знаю історію нашої країни, — серйозно відповіла Неллі. — Тітка Розалін розповідала мені про нашого двоюрідного дідуся, якого повісили разом із Робертом Емметом. І я знаю, що сталося з домоправителькою Еммета — її кинули до дублійської в’язниці й катували, хоча вона навіть не тримала зброї в руках! — Неллі підняла підборіддя вперто й гордо. — Тож небезпека є для всіх жінок, чиї чоловіки, батьки або брати обирають цей шлях. І якщо ви вирішили наражати мене на неї, я принаймні хочу бути поруч.