ВОЛОДАРКА ВОВКІВ

Перші промені ранкового сонця ковзнули над широкими пустельними болотами, запалюючи крихітні квіти вересу. Червонувате світло пом’якшило контури стрімких гір, додаючи краєвиду оманливої ніжності, — і було негайно покаране сильним вітром. Із заходу на болота налетів крижаний шквал, який, здавалося, прагнув розірвати одяг самотньої мандрівниці, але зміг лише зірвати каптур із її сивої голови. Несміливий промінь устиг лише торкнутися обличчя жінки, як хмари вже знову затягнули ранкове сонце й гірські вершини. Майже відразу за цим з неба впав холодний дощ, повертаючи болотам їхній звичний відсторонено-похмурий вигляд.

Жінка зупинилася, натягнула каптур і спокійно рушила далі. Її обличчя було все в зморшках, виснажене, а тіло під довгим широким плащем — сухе, мов після століття життя, та все ж вона крокувала твердо, з прямою спиною. Попри те що підйом ставав дедалі крутішим, вона жодного разу не сперлася на довгий посох. Можна було сказати, що дороги взагалі не існувало, але жінка йшла вперед так цілеспрямовано, наче перед нею простягався широкий шлях.

Вона обійшла бездонне трясовище з чорною блискучою водою, пройшла повз уламки скелі, потім крізь колючі кущі, що під натиском вітру схилялися на схід. Рови та прямокутні заглибини в болотистому ґрунті давно лишилися позаду. Люди сюди доходили рідко — бідна бурувата рослинність на гірських схилах не годилася для випасу овець.

Жінка спинилася. Два сірі вовки, які йшли за нею на певній відстані, підійшли й сіли поруч. Вона підняла погляд на вершини Твелв-Бенз, або Банна Бола, як називали ці гори кельти. Їх рідко коли можна було побачити — хмари висіли занадто низько. На мить їй навіть здалося, що в скелі вона помітила ущелину — саме ту, куди прямувала. Але сірий туман швидко проковтнув видіння. Жінка рушила далі.

Вона вже минула галявину, порослу пухівкою, і бурі гірські луки, коли з тіні одного з дольменів — тих самих кам’яних стовпів і плит, що досі височіли на безлюдному заході острова, — вийшов чоловік. Він підійшов до неї й схилив голову на знак вітання.

— Друїдко Тамаро Кліна, вітаю тебе.

На змарнілому обличчі жінки не з’явилося й тіні усмішки. Чоловік кивнув вовкам:
— Dearthair beag, deirfiúr beag. — що означало: «маленький брат, маленька сестра».

Друїдка теж привітала його:
— Cén chaoi a bhfuil tú, Макґі?

Він знову схилив голову й відповів питанням на питання:
— Cén chaoi a bhfuil tú féin, Тамаро Кліна? — «А як ти сама, Тамаро Кліна?» — але в його голосі не чулося приязні.

— Tá mé go maith, go raibh maith agat. — Як і личить, стара друїдка запевнила його, що в неї все гаразд.

На цьому чемність закінчилась. Макґі розвернувся й, не промовивши більше ані слова, пішов угору гірським схилом. Жінка рушила слідом, уважно спостерігаючи за його спиною. Макґі йшов швидко, не озираючись, та вона не відставала, тримаючи той самий темп і не виказуючи втоми.

Макґі — «син вітру» — так його називали. Він був одним із молодших членів зграї, що мешкала в Твелв-Бенз, і тому належав до диких, яких суворе життя ще не встигло зламати.

Невдовзі вони дісталися скель. Макґі звернув на ледь помітну стежку, і вони йшли нею, поки перед ними раптом не з’явилася ущелина.

— Кого ти привів? — пролунало з темряви.

Макґі мовчки відступив убік, даючи дорогу друїдці та її вовкам. Вони ввійшли в печеру.

Там було так темно, що жінка ледве розгледіла постать людини — високу й худорляву, як і сам Макґі. Вона впізнала голос.

— Ахар Філгу, отче вовків, я сподівалася зустріти тебе тут!

— Тамаро Кліна, який сюрприз! — озвався чоловічий голос.

Як і Макґі, Ахар Філгу був одним із небагатьох, хто називав друїдку її повним ім’ям. Для інших вона була просто Тара.

— An bhfuil aon scéal agat? — «Маєш якісь новини?»

Тара кивнула:
— Так, я маю дещо розповісти тобі!

— Що ж, тоді заходь. А наші маленькі брат і сестра можуть іти з тобою.

Друїдка поклала руки на голови сірих вовків. Вони стали обабіч неї й повели її темним тунелем.

Після кількох поворотів тунель розширився, переходячи в величезну печеру, стеля якої здіймалася високо вгору. У спеціальних підставках горіли маленькі олійні лампи, кидаючи тремтливі тіні на стрімкі гранітні стіни.

Тара уважно подивилася на худорлявого чоловіка, який зупинився й обернувся до неї. Відтоді, як вони познайомилися кілька десятиліть тому, він зовсім не змінився. Його шкіра, суха, мов пергамент, так туго натягнулась на кістках, що обличчя більше скидалося на череп мерця. Це враження лише посилювали глибоко посаджені очі, які здавалися червоними у світлі ламп. Уся його одежа була зроблена зі шкіри. З плеча звисала вовча шкура великого сірого звіра, а його череп Ахар Філгу носив на голові, немов каптур.

Тара знала того вовка. Уже в глибокій старості його вбили фермери-вівчарі. Ахар Філгу сам приніс додому його смертну оболонку й тепер носив її як заповіт предків.

Перевертень провів друїдку повз невелику групу чоловіків і жінок, які з цікавістю спостерігали за нею. Вона впізнала Махона, Біделію та Карбру — трьох старих перевертнів, що були у свиті Ахара Філгу стільки, скільки Тара себе пам’ятала, — і юного Івара, який значно охочіше проводив час із бунтівним Макґі.

Ахар Філгу завів друїдку в меншу печеру, підлогу якої було встелено покривалами й шкурами.

— Сідай, — сказав він. — На жаль, я не можу запропонувати тобі нічого такого, що припало б тобі до смаку.

Друїдка заперечно підняла руку.
— У цьому немає потреби. Я прийшла не для того, щоб трапезувати з тобою.

Перевертень нахилив голову й повільно опустився на ведмежу шкуру навпроти.

— Що я можу для тебе зробити? Для виконання нашої угоди ще зарано. А інстинкт підказує мені, що ти прийшла не лише розповісти нам нові історії.

Він зручно вмостився на шкурах. Тара знала: його хворобливий вигляд оманливий. Ахар Філгу був не лише швидким і сильним — він був найстарішим і наймогутнішим перевертнем свого клану. Та все ж вона воліла дотримуватись заданої ним манери розмови.